Дзвінок стаціонарного телефону був як грім серед ясного неба. Льоха здригнувся від несподіванки, і хоч телефон стояв зовсім поруч, слухавки не зняв. Зазвичай, якщо мама була вдома, і до того ж на кухні, на дзвінок відповідала вона. Тато в сусідній кімнаті «висів» в інтернеті. Він був у навушниках, тож дзвінка не чув.

— Синку, тебе Максим Павлович! — гукнула з кухні мама.

Максим Павлович — це Михів батько. Від недоброго передчуття в Льохи похололо всередині. Він непевно взяв слухавку.

— Льошо, добрий вечір!

— Добрий, Максиме Павловичу!

— Льошко, ти не знаєш, де Мишко? Сказав, що пішов на репетицію, а вже початок десятої… Телефон його не відповідає. Кому там у школі можна зателефонувати й уточнити, чи все гаразд? До речі, а ти що, у виставі не задіяний?

— Ні, Максиме Павловичу! — намагаючись говорити так, щоб не було зрозуміло мамі, про що йдеться мова, відповів Льоха. — Я зараз своїм подзвоню і дізнаюсь, добре?

— Спасибі! Передзвониш мені, добре?

— Так-так, звичайно.

Куди це Миха влип?! Чому не подзвонив? Чому не сказав, куди пішов? Якщо сказав, що йде на репетицію, отже, перевдягнувся. Виходить, пішов кудись «вливатися»… Але куди?

Усе це блискавкою промайнуло в Льоховій голові ще до того, як він устиг покласти слухавку на телефон. Нічого не вдієш, треба когось кликати на допомогу. Льоха схопив слухавку, але за мить знову поклав на місце. Краще, якщо він подзвонить з мобілки, щоб розмови не чула мама. Він швидко одягнувся і рвонув до дверей.

— Синку, ти куди? — долинув мамин голос із кухні.

— Піду трохи провітритись…

Зі своєї кімнати висунулася Настя:

— Льохо, що таке? Щось трапилося?

— Миха десь пропав, — пошепки відповів той сестрі, — ти поки сиди вдома і нікуди не смикайся. Я подзвоню, раптом що…

— Проти ночі? У таку холоднечу? — голосно здивувалася мама на кухні. — Петю! Чуєш? Петю?! Знов у всесвітній мережі «завис»! Петре!!!

Мама роздратовано дзенькнула об щось ополоником і вийшла з кухні, витираючи руки фартухом, але Льоха вже, грюкнувши вхідними дверима, зник. На ходу він вихопив із кишені мобільний телефон і набрав номер Гасисвітла. У їхньому будинку, крім Михи, жили ще кілька однокласників, у тому числі й Миколка Братко, прозваний Гасисвітлом за те, що де треба й не треба ліпив своє «Гаси світло!», І Юрко Філімонов, він же Філімон.

— Гасисвітло, тривога! Мерщій до козлячого столика! — коротко сказав він і, нічого не пояснюючи, відключився й набрав номер Філімона.

Йому сказав те саме, вискочив з під’їзду й кинувся до столика. За якусь мить туди прибігли стривожені однокласники.

— Привіт! Що сталося?

— Хлопці, тут така ситуація. Ви ж знаєте, що ми взялися за справу про зникнення кришок з каналізаційних люків. Учора Миха закосив під бомжа, і ми пішли на цегельний завод. Там такі ж хлопці металобрухт збирають. А ми з Настею підстраховували. Але номер не пройшов. Настя невчасно зателефонувала Михові… Коротше, ледве звідти змилися. А сьогодні, скоріш за все, він знову «вливатися в колектив» пішов, тільки нікому не сказав. Ну, і зник…

— Гаси світло! Як це зник? — здивувався Миколка.

— Ну, як… як… Вдома нема, телефон не відповідає… Я думаю, нам треба швиденько пройтися… Пошукати його…

— Де пошукати? — запитав Філімон.

— Ну… На цегелку він навряд чи пішов… Гадаю, його треба шукати або на машторфі, або на будматеріалах, або на меблевій фабриці. Гасисвітло, ти чеши на машторф, ти, Філімоне, — на будматеріали, а я — на меблеву. Тільки обережно там! Ті бомжі, яких ми зустріли вчора, були мужиками дебелими й досить агресивними… Раптом що — дзвоніть. Ну, все, розбіглися!

Льоха біг до меблевої фабрики землі під собою не чуючи. «Ну, Ватсоне! Доберусь я до тебе! Невже важко було зателефонувати й попередити, куди пішов?» — не встигали за ним думки.

Він домчав до фабрики за десять хвилин. Зупинився за кілька метрів до того, що було колись прохідною, щоб відхекатися.

— Яночко, привіт!

— Говори голосніше! Я тебе погано чую, — відповіла подружка.

— Янко, тут таке діло… Миха зник.

— Голосніше кажи!

— Та не можу я! Не хочу, щоб мама чула.