У Кет запекли очі.

— Ви ще не божевільний. І не мусите ним стати.

Він поставив тростину на землю й оперся на неї.

— Це в мене у крові, леді Пінкертон. Як у мого батька, і в його батька, і в батька його батька до нього. Хіба не розумієте? Я завжди приходжу й завжди йду, але Час шукає мене й підкрадається дедалі ближче. Ви мене закляли, коли ввійшли в ту браму. Ви нас усіх закляли.

— Ви не мусили йти за мною.

Він вищирився.

— Я мусив іти за ним.

Кеп почав ходити вздовж столу.

— Ви прийшли сюди за покупками, Ваша Величносте? Вибирайте найдивовижніший капелюх, і він вам коштуватиме небагато — лише все.

Простуючи повз манекени, Кеп збивав із них капелюхи кінцем тростини, й вони падали на стіл. Деякі манекени теж падали, стукаючись лобами об край столу.

— Капелюх, який дасть вам мудрість або, може, навчить вас милосердя, якщо все-таки взялися виконувати вашу королівську роль? А як щодо капелюха, який навіює забуття, — хочете? Хочете забути все, ніби цієї трагедії ніколи не було? Або, може, ви марнославні, леді Пінкертон, і забажаєте вічної юності? Невмирущої краси? Знаєте, а я можу зробити так, щоб це сталося. Усе можливо, якщо знаєш шлях у Задзеркалля!

Він почав розмахувати тростиною, як ракеткою, з такою силою збиваючи капелюхи, що вони літали по кімнаті й билися об стіни.

— Досить!

Кеп завагався, тростина застигла, готова до ще одного змаху.

— Усе НЕ можливо, — прошипіла вона. — Якби це було так, ви вже повернули б його.

Кеп відступив. Очі стали безтямними. Годинник на столі стукотів дедалі голосніше, його цокання перейшло в безперервне дзижчання.

Кетрін вирвала в Кепа тростину. Він не опирався.

— Кажіть що завгодно, але ці ваші витвори протиприродні. Я більше їх не потерплю.

— Перепрошую?

— Віднині, від цієї самої миті, будь-які подорожі до країни Шахів або звідти суворо заборонені за наказом Королеви.

У нього звузилися очі.

— Ви це почали, граючись із речами, які не розуміли. Ви породили монстра, і це ви винні, що Джест мертвий. Ви привели його сюди, ви принесли гарбуз, ви дали Мері Енн той капелюх, це все ваша провина!

Кеп різко вдихнув.

— Так. Саме так.

Кетрін відсахнулася, здивована тим, як легко він з нею погодився.

— Я знаю, що це так, і заплачу за це розсудком — так, як сказали Сестри. Я теж бачив рисунки, леді Пінкертон. Я бачив їх усі.

У неї кипіла кров.

— Якщо повернетеся у країну Шахів, то краще там і лишайтеся, бо не потерплю, щоб бодай піщинка знову потрапила сюди через той лабіринт.

Його колись вродливе обличчя перекосила глузлива посмішка.

— Ви не можете заборонити мені приходити і йти. Це мій бізнес. Це те, з чого я живу. І поки Час не знайде мене…

— Я королева, Кепе, і можу робити все, що захочу. Я ув’язню Сестер. Я зруйную мелясову криницю. Я дотла спалю лабіринт, якщо буде потрібно. Ви мене зрозуміли?

Вона витримала його погляд, чекаючи, чия воля переможе.

У Кепа почала сіпатися щока. Спочатку злегка, але потім сильніше, аж доки край рота не розтягся в гіркій кривій посмішці.

— У чому, — прошепотів він, дивлячись на неї скляними очима, — у чому все-таки різниця між круком і письмовим столом?

Похитавши головою, Кетрін жбурнула тростину на стіл, відчула задоволення від брязкоту розбитої порцеляни та срібла.

— Дуже шкода, Кепе. Справді. Божевілля вам не личить.

— Авжеж, личить, — зареготав він. — Вбивця, мученик, монарх, божевільний. Це в мене спадкове. Це в мене в крові. Хіба не пам’ятаєте? Я знаю, що пам’ятаєте.

Годинник тепер цокав так швидко, ніби ось-ось вибухне, розлетиться на шматки, й усі його гвинтики та механізми розсиплються по столу.

— Прощавайте, Кепе.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей, але в спину їй нісся його безтямний сміх. Пронизливий регіт. Надривний схлип.

— Але в чому? У чому різниця між круком і письмовим столом?

Її рука опустилася на дверну ручку.

— Її немає, — гнівно кинула вона, рвучко відчинивши двері. — Це лише дурна загадка. Самі дурниці й нісенітниці!

Раптом годинник замовк.

Обличчя Кепа поникло. На чолі виступив піт.

— Дурниці й нісенітниці, — прошепотів він, затинаючись. — Більше й більше нісенітниць і дурниць, знову знову… Ми всі тут божевільні, хіба ви не знаєте? Це в мене спадкове, це в мене в крові, а Час нарешті знайшов мене, і я…

Його голос урвався. Очі горіли.