Жінку я не впізнала, але хлопець — це З. Зі спалахом вона була б у більшому фокусі, але вже як є. А ось той, хто з нею, — це однозначно З. Він убраний в мою маску.

Підпису у світлини не було.

Коли я спробувала завантажити більше зображення, щоб зберегти файл, з’явилося повідомлення «Сторінку не знайдено», потім я ще кілька разів погортала галерею, але фото кудись зникло. Подумки я можу уявити той кадр, однак останнім часом не певна, що не вигадала його. Очевидно, я бачила те, що мені хотілося побачити.

Невдовзі після цього я видалила себе з усіх соцмереж. Закрила свій блог. А ще покинула випічку, крім невдалих експериментів з безглютеновим листковим тістом.

Утім, я намагалася розважити себе чимось.

Мій «Записник безкінечних можливостей» перетворився на дипломну роботу й навіть щось більше, тож я приїхала на зустріч на Мангеттен (я досі тут, завтра повертаюся до Вермонту) і на другий день мого перебування тут отримала повідомлення з невідомого номера: «Привіт, Кет. Північно-східний ріг Юніон-сквер, о 13:00».

Нижче був смайлик із бджолою, смайлик з ключем і смайлик з мечем. Я пішла туди. Хіба могло бути інакше?

На Юніон-сквер улаштували ринок, тож там було, як у зоопарку, і мені знадобилося трохи часу, щоб знайти, де можна зупинитися; я не знала, що саме слід шукати, тому вирішила, що хтось шукатиме мене. Звичайно, дотримуватися вказівок з анонімного повідомлення — ненадійно, але центр людного рогу вулиці здавався досить безпечним, і, гаразд, зізнаюся, мені було цікаво.

Я простояла там приблизно три хвилини, коли телефон знову завібрував і надійшло інше повідомлення: «Подивись угору».

Я поглянула вгору. Мені знадобилася ще хвилина, а тоді я помітила в горішньому вікні гігантської книжкової крамниці Barnes and Noble дівчину, яка дивилася на мене й тримала одну руку так, наче збиралася помахати, але не махала. У другій руці в неї був телефон і, тільки-но вона побачила, що я її помітила, одразу взялася щось клацати.

Я впізнала її. Ця дівчина кілька разів приходила на мої лекції, це було приблизно в той період, коли З. зник, але потім я не бачила її до січня. Вона захоплювалася плетінням. Допомогла мені вдосконалити візерунок із золотим снітчем. Ще ми кльово поспілкувалися про сюжетні лінії, що накладаються одна на одну, і про те, що жодна історія ніколи не буває всеохопною. Її звуть Сара Якось-там.

Вона була там і тоді, а я навіть не подумала про неї. Жодного разу.

Телефон-автомат поряд зі мною раптом задзвонив. Серйозно, я й не знала, що ці штуки ще працюють, подумки я відносила їх до об’єктів ностальгійного стрітарту.

Мій телефон завібрував від чергового повідомлення. «Підійми слухавку».

Я знову подивилась угору. Дівчина мала два телефони — один притискала до вуха, а на другому набирала текст. Завжди потрібні ще телефони.

Люди навколо стали дивно на мене поглядати, а я стояла найближче до автомата, тож телефонували напевне мені.

Тому я взяла слухавку.

— Гадаю, тебе звуть не Сара, — сказала я, притиснувши телефон до вуха.

— Ні, — озвалася вона.

Її голос лунав у телефоні за секунду після того, як ворушилися губи у вікні. Дівчина надовго замовкла, але залишалася на зв’язку. Ми просто стояли там, дивлячись одна на одну. У неї була така дивна сумна напівусмішка.

— Є ще щось, що ти хотіла б мені сказати? — поцікавилась я, коли тиша стала нестерпною.

— Вона запропонувала приєднатися до нас, а ти відмовилася, чи не так?

Я не повинна була перепитувати про кого чи про що вона говорить.

— Вирішила залишити собі й інші варіанти, — пояснила їй.

— Ти була розумницею.

У її голосі пролунала гіркота. Я чекала, поки вона скаже ще щось. В одній з фермерських яток продавали зібраний на мангеттенських дахах мед, і я на мить відволіклася, замислившись, яка різниця між міськими та сільськими бджолами, і переймаючись, чи вдосталь на Мангеттені квітів.

— Я хотіла мати своє місце, розумієш? — сказала «не-Сара», але відповіді від мене не чекала. — Мати щось важливе. Я хотіла робити щось заради певної мети, щось… щось особливе. Керівники нагорі зруйнували всю організацію. Усіх звільнили. Ніхто не знає, що сталося. І тепер я не знаю, як мені бути.

Я відповіла:

— Схоже, хріново тобі.

І це було трохи жорстоко, хай усе справді звучало хріново. Вона цілком адекватно це сприйняла.

— Я знаю, що тобі було складно, — сказала вона. — Мені не хотілося, щоб ти весь час нервувала. Хотіла повідомити, що більше за тобою ніхто не стежить.

— Ти стежила.

Вона знизала плечима.

— Що сталося з тим місцем, яке ви мали захищати? — поцікавилася я.

— Не знаю. Я ніколи там не була. Можливо, воно зникло. Навіть не знаю, чи існує воно.