— Не хвилюйся, Женю, не збідніємо, — заспокоював, коли за заповітом їм дісталися портрет старого Перепечая і золотий Будда, щоб, значить, спокійно і філософськи сприймали будь-які вибрики долі.

Пані Жені — чого хвилюватися. Їй тато за півроку до смерті — акції кількох прибуткових підприємств, рахунки на Кіпрі, нерухомість в Іспанії. А от чоловікові — нуль.

— І без того маю, — говорив, а в голосі сумніви. — Один фонд щомісяця дає чимало… А до кінця року завдяки держзамовленню зміцнимо позиції…

Та під кінець листопада в держзамовлення влізло якесь падло, поруйнувало пасочки. І фонд несподіваним голосуванням засновників-членів спостережної ради перейшов під абсолютний контроль Сердюка. Максима Володимировича. Пані Жені б радіти б за сина, та в матері питання є. За заповітом Максимко отримав дідову рушницю “Auguste Francotte & Cie”, що під 100 тисяч зелених затягує. Ніби — дави гнид, онучок. А їм з Вовкою Будда…

— Максиме, що дідусь на тебе переписав? — питала.

— Дещо. Не треба про це зараз, мамо, — відрізав чемно. — Розберуся, сам розкажу.

А матері крайся. Перепечай за все життя жодного разу не повідав, якими багатствами володіє. Тепер Максим голову морочить. А їй одне пече! Чи зможуть синові допомогти, як раптом голим лишиться! Що там у нього? Апартаменти на Хрещатику залишив, до дідового будинку біля Флорівського переселився з хвойдою якоюсь, грошей у батьків не питає… Геть нічого не зрозуміло! Багатий тепер? Так сказав би! Онде Вовка не спить, крутиться, валокордин ковтає… Може, заспокоївся б, якби знав, що Максимко у безпеці.

І не чекала, що перед літаком син заскочить попрощатися. Саме продивлялися з Вовкою документи на майно, що Перепечай доньці лишив, бо виходило — тільки на те й жити їм, а чоловік краще за пані Женю кумекав, як доцільніше тим розпорядитися.

— Надовго у мандри? — Володимир Гнатович обійняв сина, зиркнув на нього напружено.

— Не знаю… По дідусеві коли сорок днів?

— Дев'ятого грудня, — нагадала мати.

— Ні! Не зможу на день повернутися. Одначе обов'язково пом'яну, де б не був. І панахиду замовлю.

— А що за справи такі невідкладні, що й на поминки приїхати не хочеш?! — недобре мовив батько.

— Вибач, тату. Не сповідуватимуся.

Заіскрило. Пані Женя громовідводом на іншу тему.

— Максиме… У тебе, бачу, справ чимало.

— Вистачає.

— І фонд на тобі. Може б, тато…

— Ні.

— Що?! — Володимир Гнатович і не планував повертатися у “Силу добра” — крихти по кишенях розпихувати. Не усвідомлював й досі — край, Вовко. Хтось дужий спустив тебе в унітаз, пливи…

Розчервонівся. До Макса сіпнувся. Пані Женя поміж них.

— І… чому? — синові в очі.

— Ну, не відміняти ж мені власні розпорядження. Тільки-но призначив нового директора-розпорядника. Юлію Скачко.

— Хвойду свою?! — вибухнув Володимир Гнатович.

— Наречену… — Макс і на півтону не підвищив голосу. — Думаю, восени наступного року запрошу тебе на весілля, мамо…

— Що?! — отетеріла пані Женя.

— А вас навряд, Володимире Гнатовичу, — зиркнув на батька.

— Та ти… — Сердюк-старший задихнувся гнівом. — Тварюка! Падло жовтороте! Бачити тебе не хочу! Пішов геть звідси, покидьок невдячний! Ти ще приповзеш…

— Я так і знав… Варто попрощатися з тобою назавжди… тату! — бездоганно-ввічливий. Усміхнувся матері сумно. — Я телефонуватиму, мамо…

Син уже летів бізнес-класом, певно, сьорбав шампанське на пару з новою директоркою-розпорядницею “Сили добра”, а пані Женя з чоловіком — прибиті-приголомшені — все сиділи, як ті дурні, ворухнутися несила.

— Виріс синочок… Вилетів з гнізда… — недобре прошепотів Володимир Гнатович. — Щоправда, обісрав гніздо, перед тим як гайнути…

Пані Женя зиркнула на папери, що й досі лежали на столику.

— Вово… Я тебе не покину, — сказала твердо.

Хоча Володимир Гнатович Сердюк і підняв у новорічну ніч рівно опівночі бокал із побажанням: “Грошей!”, 2010-й розпочався для нього вкрай паскудно. Схуд. Фінансові негаразди і категоричне відторгнення сина — сволота! — зменшили і реальну масу тіла. І політикою ваги не набереш, не той час. Партійні пасьянси напередодні виборів вимагали все більше витрати, тільки обіцяли дивіденди у майбутньому. Якби не статки дружини, уже б шепотіли по кутках, що офіціантам на “чай” не залишає. Шкірою відчував: хтось копає під нього вперто і настійливо. Не економить, не прораховується, суне і суне, наче іншого діла нема! Хто?! Роззирався, принюхувався. “Після виборів розберуся по-тихому”, — думав, а тут тобі — лясь! Напередодні голосування клятий покидьок Макаров влаштував гучне захоплення власної фабрики зі стріляниною! Навколо Володимира Гнатовича за день соратників удвічі поменшало. Усі — боком, боком, подалі від Сердюка.