Горів, сходив гнівом. Хто?! Підняв усіх, кого тільки міг — від ментів до бандитів. Останні, як завжди, виявилися спритнішими. Під кінець січня друг Купа, якого Володимир Гнатович зі шкільної лави знав, розлив по гранчаках горілку, філософськи мовив:

— І рости тих дітей…

— Потім про особисте, — буркнув Сердюк. — Дізнався, хто за захопленням фабрики стоїть?

— Кажу ж… Невдячні діти.

— Макс? — не повірив Сердюк.

Купа кивнув, підняв гранчак.

— Фірма “Ліс”… Він до неї якимось боком… І тесть твій покійний…

— Падли…

Завмер спустошено, у гранчаку горілка хлюпає — усе стало на свої місця, лише уявив поряд із ненависним Перепечаєм… Макса. Пішло, старе козлище, а пішаків порозставляло на роки наперед. І не дізнатися, де наступна засідка. Реготатиме старий з могили, поки не знищить! Одного не врахував, сука! Женя… його не залишить! А з Женею він ще на Перепечаєвій могилі потанцює…

Дістався додому — чорний! Дружині все виклав — вирішуй! Або ти зі мною, або до синочка мчи, бо Володимиру Гнатовичу Макс відтепер — ворог!

Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко — чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.

Украй заклопотаний Макс — як не у Москві, так у Європі — з'явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: “Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?”

Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.

— Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…

— Правда, — спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.

— Ну… То розкажи… — мовив Сердюк глухо. — Навіщо власному батькові паскудити взявся?

— А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? — спокійно відповів Макс.

— Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! — вибухнув. — Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…

— Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?

— Ні… — прошепотіла вражено.

— А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! — Володимира Гнатовича трусило.

— Хіба то твої гроші? “Сили добра”! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.

— Виродок!

— Добре, що все з'ясували, — холодом. — Не люблю розмитих уявлень про життя!

Дверима грюкнув — бувайте!

Батьки заклякли.

— Ну, що… Приїхали! — процідив Сердюк. — Відчуваю, охорону треба посилювати! Бо син останнє винесе.

— Певно, тато йому занадто багато залишив, — докумекала пані Женя. — Нічого… Час мине — попустить. Спочатку так завжди. А ще гидливий, як чортзна-що! Важко йому, Вово. Нам… перечекати краще. От побачиш — повернеться…

Макс вирішив взяти з минулого у нинішнє зрозуміле життя тільки чистих. Білий стіл, білу “ауді”, Юлю Скачко. Ну, і маму.

Врешті, в розумній голові випускника Лондонської школи економіки жодних питань. Усе, як мріялось, — реальні справи категорії “супертяж”, чудова подруга, абсолютна воля приймати самостійні рішення. Усе те цілком вписувалося у Чонганову концепцію про династію, хоч китаєць і поперхнувся ханшиною, коли Макс привіз йому 2 мільйони готівкою — хай у тебе буде 14 лимонів, мій друже, замість 12-ти… Бо, як вірити нумерології, 1+4=5, а п'ятірка — символ здоров'я. Не скній, Чонгане!

Перепечаєве чимале майно не залишало часу на вдумливі монологи. Як в екстрим-турі — воруши ратицями, бо здохнеш! Полюбив літаки, навіть намірився купити власний. Сни не мордували. Затихло минуле, потьмяніло, розтануло, ніби змирилося — тільки білому шлях. І лише один нез'ясований сумнів без назви, імені, географічних прикмет і персоналій час від часу виринав із підсвідомості — репетував, розбурхував, муляв. А що воно таке, чому?.. І гадки не мав. Наче на сірому тлі розпливчастих обрисів не вистачало окремих ясних скелець, щоб зрозуміти…

Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.