— До дитини! До дитини їду! — кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.

Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег — ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.

— Перепрошую, — ламаною французькою. — У чому винна та жінка?

— Нелегальна мігрантка.

— І що на неї чекає?

— Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.

— Дякую…

Друге скельце підібрав у “Пінчук-Арт-центрі”, куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують тільки пресу та багатих-впливових, аби простий люд під ногами не плутався. Роздивлявся чудернацькі інсталяції, наштовхнувся поглядом на сумного сивого діда — стояв посеред зали каменем, сам, наче інсталяція скорботна. Матусов? Живий?

Підійшов ближче.

— Оресте Давидовичу?

— Доброго дня, Максиме, — безбарвно пробурмотів Матусов.

— Ви… засмучені чимось?

Старий зітхнув.

— Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на “ферарі” у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?.. Така біда…

— Співчуваю, — відповів щиро.

Відійшов від Матусова — очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора — на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру — клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася — очі-всесвіт — мовив жорстко:

— А мати?! Що ж ти матір не шукаєш?! — пішов геть. Залишив приголомшену біля залізяччя.

Третє скельце подарувала Юля. Розповіла давнє. Як десять років тому померла мама, як вони з татом так розгубилися, що й на думку не спало священика запросити, поховати за релігійним обрядом. А потім мама стала приходити у Юлині сни, та весь час невдоволена — сумна і сердита. І тільки через дев'ять років після маминої смерті хтось підказав дівчині: мучиться небіжчиця! Треба землю з могили взяти, до церкви віднести, щоб над тією землею священики молитву прочитали, а потім ту землю на могилу повернути. І заспокоїться душа…

— Тепер мама не сердиться, — сказала.

Того ж дня Макс поїхав до власних апартаментів на Хрещатику — давненько тут не був. Стиснув ніздрі гидливо, роззирнувся: де ж він ту ганчірку з землею кинув? Рився-рився, до гостьової кімнати дістався, одним махом скинув з полиці книжки і побачив на підлозі зошит у дерматиновій обгортці. А це що за непотріб? Не було у Дюка такого. Розгорнув — Дора заговорила. Про Ромка, тата, Галю, Теребовлю. Закрив рвучко — зайве. Та щоденник розгорнувся в руках на останньому записі. “Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!” — прочитав гірке.

Почервонів до скронь. Мамо! І ти… Ведеш на повідку, брешеш — мертвий Матусов, ворожка, Нані — доля… Лукава, ненаситна — навіть у Дори гроші вигребла. Колотиш, колотиш — ніколи не змиришся, як не по-твоєму!

Мобільний до вуха.

— Мамо?!

— Синочку… — почув звичне.

— Якби інші… Інші! Я б зрозумів! Але ти… Чому ти все життя зі мною, як з лохом?! Матусов живий! У Дори гроші відбирала! Нані Новаковську намагалася мені підсунути! А я… Я гидую навіть думати про тебе! Прощавай! І не дзвони! Ніколи не дзвони мені!

Відрубав зв'язок, пішов геть. Наступив ногою на згорточок, хотів було віджбурнути, зиркнув — ганчірка з землею. Нахилився, вирвав чистий аркуш з Дориного щоденника, поклав на нього ганчірку з землею, загорнув і тільки потім взяв до бездоганно чистих рук з відполірованими нігтями.

Та земля мала незбагненну силу. Тримав у руках — у голові морок. Навіщо все це?! Навіщо? Ну, піде до церкви, то не проблема! Де Любину могилу шукати?! Волоцюжка згорів…

І залишити не може. Пече ганчірка долоню. Дістався Перепечаєвого палацу, заховав землю у сейф, зачинився у кабінеті. Думай! Перша дурна думка — Продану віддати. Хай піде до храму, потім виїде кудись за Київ… Уявив незворушне обличчя охоронця — ні! Сам? Не може! Юля? А Юля яким боком?..

Так нічого й не вигадав. Могутній згорток пролежав у сейфі всю весну, і Макс би вкотре забув про нього — кадуцей волік у справах, додавав золотих бляшок до сяючої корони Дюка. Та на початку літа шукав щось у сейфі, наштовхнувся на згорток. І раптом вигукнув подумки, ніби побачив щура посеред вітальні: “Ганно Іванівно! Приберіть!”

Задумався. Набрав колишню секретарку.

— Ганно Іванівно! Автівку за вами пришлю. Треба поговорити!

— Добре, — напружено відповіла жінка.

Зустрілися на нейтральній — у дорогому ресторані на Печерську, де, за словами Продана, в окремих кабінетах не прослуховують.