— Так… Не можна ілюзіями підмінювати дійсність… То надзвичайно жорстоко… Ми з Данком, дійсно, повинні подумати…
— Свєто… — Данко зітхнув із прикрістю. Здоровою рукою скинув куртку, що висіла на плечах. — Дора в якій палаті?
Жінки заклякли. Професор допитливо глянув на Ганну Іванівну: мовляв, вам вирішувати.
— У сьомій… — прошепотіла.
Міла з професором заметушилися: покажуть, куди йти. У гостьовій кімнаті лишилися тільки Свєта і Ганна. Мовчали — які слова? Ганна Іванівна дістала з кишені Дорин смартфон, клацала, ніби більше робити нічого.
— Смартфон… — сказала Свєта Сергіївна.
— Глючить… — відказала Ганна Іванівна. — Я Дорі давно казала — полагодити треба…
— І раніше глючив… Якби справний… Може б, того й не сталося…
— Хтозна… — Ганна Іванівна натиснула якусь кнопку. На екрані смартфону — усміхнений Данко.
— Можна? — попросила Свєта Сергіївна. Гортала знімки у смартфоні — Данко, Ганна, мале хлоп'я, фонтан у Маріїнському, чорношкіра дівчина з морозивом роздивляється Хмельницького біля Софії, старенька бабуся куняє на лавці з голубом на плечі…
— Вона фотографувала?
— Як бачиш…
— У неї є смак. І око.
Ганна Іванівна кивнула сумно.
— Що робити, Свєто?..
Свєта Сергіївна непевним жестом втерла мокрі очі.
— Радіти! — а сльози градом. Задихнулася, усміхнулася крізь сльози: “Так треба, Свєто…”
Дорі не хотілося розплющувати очі. І що на неї дивитися, на білу, як таємнича смерть, стелю зі штучним сонцем у центрі пофарбованої галактики?.. Краще не бачити, насторожено прислухатися до невтримного тремтіння, що оселилося всередині, варто було Дорі вигукнути відчайдушно: “Ма-а-аксе!” темним вечором біля пішохідного мосту, і тепер розрослося, зміцнилося, вправно смикало за дзвони різних тональностей, ніби обирало, як саме сьогодні повинна тремтіти Дора: на низьких чи істерично високих?..
“Я не хвора, геть не хвора, — думала. — Нічого не болить. Голову не стискає. У боці не коле, серце не тьохкає. Тільки сил катма, наче всі пішли на те тремтіння. А йому ж теж треба з чогось черпатися… Коли вщухне, щоб ноги врешті тримали? І щоб не паморочилося, варто лише повести очима навкруги”.
Розплющувала очі, зосереджено поводила очима — до вікна, на двері. Ліжко починало розгойдуватися, штучне сонце смикалося на пофарбованій стелі. От біда. Ворушила пальцями на ногах — рухаються. Не раділа. Куди поспішати? Серце бухало — Данко. “Ні… — увірилася міцно. — Данка вже не побачу”. І не намагалася зрозуміти, чому раптом у душі визріла зла думка. Якщо з'явилася, значить, це чогось варте.
Щодня приходила добра Ганна Іванівна, довго сиділа поруч, розповідала про Славка і товстуху Боні, що вона так погладшала на моркві з капустою — певно, нову клітку купувати доведеться. Дора гладила вузькою долонькою руку Ганни Іванівни — моя ви дорогенька! А думки ридма: бідолашний старий пан… Так на неї сподівався, а вона тепер не те, щоб розмовляти, посміхнутися не наважується. Варто лишень про те подумати — клубок у горлі. І кому вона така… Оце б на ноги зіп'ястися, до мосту дійти і в річку.
Заплющувала очі — річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж ги-ги на видиху. “Файно”, — думала. Лежала на постелі, як на тихій воді — гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дориного плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода — наче збурилася.
Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв — Дора?..
Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру — до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп'ялася на ньому — тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.
Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався — Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.
— Доро… — прошепотів.
Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.
— Додому підемо.
По подвір'ю — вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець — по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору — тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.
— Я знав… — бурмотів невтримно-радісно. — Рік тому все з ковдри недарма починалося…