Минюти тягнулися. Слабо заворушився, знову заплакав хлопчик. Вона спробувала прикласти його до цицьки, він нисе і повернув голівку, шукаючи її смочка, але смоктати не зміг – не було сили. Очей він не розплющував. Маріїні ж очі, звикнувши до темряви клуні, розгляділи, що личко хлопчика по-особливому біле; жар від дитинки відчувався навіть через мокрі пелюшки.
Притуливши сина до себе, вона нерухомо сиділа на соломі. Ні про що не думаючи, нічого не чекаючи, ні до чого не приготовляючись. Закам’яніла і все. Рятунку не було. Останнє, що вона подумала: «нащо, нащо я до нього йшла?». Останнє, що вона побачила внутрішнім зором, перш чим чорнота згустилася перед її очами: білі гострі товсті отруйні коріння лізли з землі, розсуваючи зелені листя трави…
Вона прийшла у змисли від того, що хтось шарпав її за плече.
– Вставай, прокидайся!
Перед нею стояв той невеличкий солдат, що пригощав капітана папіросою. За нею прийшли, йокнуло серце.
– Хутчій давай!
Тяжко змусити себе встати, щоб іти на муку. Вона не змогла.
Невеличкий солдат розсердився, потягнув її за рукав.
– Вставай, кажу, ворушися! Зараз хто-небудь прочнеться, чи Синєоков вернеться, чи ще щось. Давай, давай!
Вона здивовано підвела очі.
Солдатик стояв перед нею, двері в клуню були зачинені, зате за солдатом виднілася вузенька драбина, приставлена до вишок. Її раніше тут не було.
Тепер вона здужала встати. Спочатку солдат, потім вона влізли драбиною на вишки. Тут він втягнув драбину наверх і ретельно сховав драбину далеко під сіно, підійшов до малесенького віконця у фронтоні, виліз в нього, очевидно, на приставлену зовні ще одну драбину, простягнув у віконце руки.
– Давай дитину.
– Але я не змогу сюди пролізти, воно замаленьке!
Віконце, точніше, просто виріз у дошках фронтону, і правда було як для ластівки чи шпака. Солдатик-ліліпут ще міг крізь його протиснутися, але вона ж була досить високою та статурною жінкою…
– Висунь голову.
Висунула. Він задоволено кивнув.
– Голова пройшла – пролізеш. Давай малого.
Вона передала йому сина, і він хутенько спустився вниз..
Не вагаючись, не думаючи більше, вона, викручуючися, стала вилазити. Коли вилізла – її каптанчик висів шматками, а з глибоких дряпин сочилася кров. Ледь не впала вниз головою, але за мить була вже на землі.
– Втікай, – просто сказав він, віддаючи їй дитину. Вона розгледіла, що обличчя у нього таке ж біле, аж синє, як у її сина; побачила зморшки кіля очей; руки спрацьовані, темні, з чорними пазурами, подерті та побиті.
– То ти наш? – спитала; хотіла спитати: звідкіль і чий – і не спитала.
– З Заказані я, – відповів на незадане запитання.– Віте з виставою приїжджали до нас, «Наталка-полтавка». Я тебе пам’ятаю. Я ноти тримав.
І вона легко знайшла в пам’яті той вечір. «Наталку-полтавку», підготовлену їхнім відділенням «Просвіти», всюди, де б вони не виступали, сприймали приголомшливо схвально. Так, вона пам’ятає також цю виставу в надбузькому селі: велика одрина, вся заповнена людьми не тільки з Заказані, але й з наокольних сіл – Страдча, Прилука, Дурич. На кріпах приплили люди й з Костомолот, Лариса «Ще не вмерла» там також була… У музикантів їхнього аматорського театру не було пюпітрів, і тому в кожному селі тримати перед ними ноти просили місцевих – діти аж билися за цю честь. Значить, і він там був також…
З-за різниці у зрості вона дивилася на нього вниз, як на дитину. Але він не був дитиною. Вона нахилилася і поцілувала його в губи – з пристрастю, з любов’ю, з коханням. Від його губ пахло титюном.
– Бережи тебе Боже, хлопче.
І побігла.
Вона бігла, а потім, коли бігти вже не могла – йшла глухими місцями, лісом, болотами, через Семенове та Гранне, рвалася в інший, Малоритський, район. Сподівалася, що їй це допоможе. Йшла залами і кімнатами лісу, майже тією самою дорогою, якою більше чим сімдесят років по тому буде йти її земляк Сашко Бриштгель, і, як і він, вийшла до Заблудина. Тут вона викладала перед війною в школі українську мову, тут здимала кімнату у стареньких Дениса та Марфи. Двері їхньої білої, критої очеретом хати на березі озера вона й відчинила ввечері.
Старе подружжя в присмерку сиділо біля столу.
– Дитинонько… – тільки й вимовила Марфа.
Хоча Марфа була бездітна, але вона все життя ходила за скотиною, то вміла ходити кіля сосунків і не опускала рук, навіть коли вони були при смерті. Вона нагріла води, опустила в неї хлопчика і пльохала йому на личко, аж поки він нарешті не закричав. Вона сповила його в свою стару спідницю і намазала губи каплею материнського молока, після чого він трохи взявся за цицьку. Потім вона, як зробила б це з вименем своєї корови, легко повикидала камені з цицьок Марії. Марія вимилася в тій самий воді, у якій купали дитину. Марфа дала їй свою іншу спідницю і каптан. Вона поставила на стіл картоплі і хліб.