Назавтра, ледь розвидніло, Денис кудись сходив, вернувся і запряг коня у воза. Віз вистелили сіном, накрили радюгою. Лице Марії намазали червоною глиною, обв’язали голову хусткою. Вона лягла на радюгу, її накрили так, коб дитини не було видно, і рушили.

Годину, другу, третю – якщо міркувати по сонцю – їхали спокійно. А потім Марія почула голос:

– Стой!

Денис слухняво тпрукнув.

– Куда едешь, дед?

Марія, закривши очі, чула, як до возу наближаються кроки.

– Та ось, товариші начальнички, везу бабу з нашого села у больницю. Тиф у неї, небоги. Ось доктор папірець видав, відправив мене, – Марія чула, що Денис поліз в кишеню, зашелестів папірцем.

Люди, що йшли до воза, спинилися.

– Ладно, дед, проезжай, проезжай! – і спішно відійшли.

Денис нокнув на коня, і віз покотився далій. Марія розплющила очі.

Синє небо в обрамленні шат лип, якими була обсаджена неширока бруківка, високо стояло над ними. Над землею їхньої надії та слави. Величне і недосяжне, спокійне, небо куполом обіймало болота і дорогу, через них прокладену в незапам’ятні часи. І з нього, можливо, дивився на них Бог. Гостроносий дід, що живе в хатині з очеретяною стріхою, віз її, з обмазаним червоною глиною обличчям і скривавленими ногами, з слабою дитиною, – можливо, на життя, а може, і на смерть.

Ще трійчи зупиняли їхнього воза, але слово «тиф» виправдувало ті надії, які на нього покладали. Правда, на одному пості папірець від доктора все ж перевірили, а на останньому їх ледь не видав малий – подав голос з-під радюги, але Бог милував: голос дитини солдати, мабуть, прийняли за стогін хворої баби. Пізно ввечері Марія була вдома. Денис, вважаючи небезпечним залишатися в їхній хаті, одразу ж поїхав назад.

Не знаю, чи буде це хтось читати. Але, з огляду на те, що чекає мене за кілька годин, залишу тут ще важливу інструкцію: як падати в нору. Для можливих майбутніх користувачів. Може, все ж комусь придасться.

Дійдіть до відчаю. Зрозумійте, що сльози нічому не допоможуть, та й немає вже їх. Згадайте свою померлу дитину. Згадайте померлу бабу. Згадайте зраду коханого. Найдіть місце, де люди – Божі створіння чи нащадки мавп – отак, як і віте, мучилися та вмирали. Таких місць багато. Практично, вони скрізь. Станьте на такому місці, заплющите очі. І падайте в нору. Там шукайте допомоги. Побувши там, вертайтеся і живіте далій.

Окуляри візьму з собою ввечері. Чи мало що. Усе ж з окулярами читати мені легше, легше слідкувати за дрібницями зблизька. Словом, візьму. Час іде, вже хутко пора буде перевдягатися. А що там, до слова, з тією Шкірою? Сунула окуляри в кишеню синьої «шлюбної» сукні, написане поклала в шухлядку столу і вийшла на двір.

Земля яка тепла… Босими – бо після гонитви з Прилука у мене порвалися мої зручні босоніжки, а вдягати інші не хотілося, бо вони були на підборах – підошвами відчувала м’яку теплу траву, але це не зменшало тривоги, а чомусь навіть звеличувало її. Мабуть, щось подібне тиснуло серця й інших – Кіцісько, Василько і Каленик мовчки сиділи на лавці, і вирази їхніх облич та морди вже не показували ранішньої сили…

Раптом з-за колію донісся гортанний стогін, який перейшов у хрип. Кіт кинувся на звуки, я – за ним.

На колії, не в змозі перебратися через рейки, лежав павич Смерті; як зламане віяло, під ненатуральним до тіла кутом, напіврозкритий, здригався його сяючий хвіст. Очі пташки були наполовину заволочені білою плівкою.

Побачивши нас, пташка щось прохрипіла.

– Він каже, що Смерть не прийде ввечері, бо мніго коріння лізе. Каже, що білі товсті загострені коріння лізуть з землі. Їх треба як хутчій виривати, однак ні в якому разі не можна скльовувати, – переклав для мене кіт.

Пташка засовала лапами, спробувала змахнути крилами.

– Він каже, що більше не може.

Конвульсії перестали, плівка до кінця затягла очі, прекрасні фарби оперення згасли – пташка стала нежива.

– Алко, де ти? – стурбована Лена вибігла на колій. – Ідемо хутчій! – вона кинула стурбований позирк на мертвого птаха, але, очевидно, була поглиблена в інші турботи, то ніяк не прореагувала. – Толя кличе.

Покинувши павича, якому більше ніхто не міг допомогти, за кілька хвилин ми були біля горіха, де Толя з Сашкою Бриштгелем видобували з землі старовинну реліквію.