Десь на Люб’язь-гозері, в селі Заблудині, давно немає старої хатки з очеретяною стріхою – як давно немає і її господарів, Дениса і Марфи. Десь в Прилуці хтозна-що роблять бандити Німця, може, збираються на нічний розбій. Десь на дачах, у Дуричах, в Страдчі, в Ковердяках, в Скоках, на Будці – як рідкі вогники на карті темної вечірньої країни, як декілька зірочок на небі, що починає меркнути, – збираються люди, щоб у назначений час сколихнути повітря хвилями звуків, дія яких невідома, в ірреальному сподіванні на резонанс. Їх мало, цих людей, але дихання їхнє теплиться. У плей-листі сьогоднішнього вечора на Будці, ретельно підібраному Петром за ознакою старовинності та народності, – місцеві духовні канти. Почнуть з «Проспали ми, продрімали ми…».

Сонце опустилося до небокраю не більше ніж на 60 градусів, але ми вже готові, стоїмо біля розритої та знову закопаної могили. На свіжому піскові палахтить червоний клаптик пергаменту, і чорні знаки на ньому здаються слідами невідомих істот.

Ми стоїмо в рядок – чотири жінки в чорному, для яких все життя сконцентрувалося в ці години та хвилини. Намагання Ленки дали виник – ми красиві, Марія, Ксенія, Ядзя і я. Чорні сукні ідеально рівно облягають наші тіла. На головах у нас чорні хусти; у нас з Марією – закручені, як намітки, у Ксенії та Ядзі – просто зав’язані «під циганку».

Крім Толіка, мій суворий наказ не бути тут з нами, порушив Кіцісько. Толік стоїть за мною, а Кіцісько сидить біля нас на товстій гуляці бар’яка.

У повітрі, в землі, в небі, в атомах, в молекулах зріє зла сила – ми відчуваємо це. Земля нагрілася так, що, здається, це вже чується через підошви взуття; саме тому кіт на гуляці, а не землі. Час від часу – щораз частіше – Толік ломить чергову ампулу, але тоє вже не дає великого ефекту. Дихати важко, і жахливо болять кістки – таке враження, що хтось вкручує в кожний суглоб по шурупові, і кости розсипаються. Марія переносить це більше стоїчно, а ось дівчата від кожного приступу болю морщаться, шарпаються. У кота в цей час шкурка стає дибара. Я бачу, що ці приступи у всіх відбуваються синхронно.

Ось сонце опустилося до верхівок надбужанських дерев. Я знаю, що тепер починають звучати канти.

– Пора.

Ми з Марією, Ксенею та Ядзею стаємо так, щоб стати верхівками квадрату біля могил, орієнтуємося, наскільки можемо, по сторонах світу. Квадрат, нами створений, невеликий, щоб енергія наша не розліталася зайво, але й не занадто маленький, щоб не нависати над Гальцем та хлопчиком, яких Толік ставить в центр один проти одного. Гальц геть згубив осмислений вигляд, який мів під час генеральної репетиції, хлопчик має вигляд зляканий і змучений.

Я дістала з-за пазухи текст замови, даю його Гальцю.

– Каленику Левковичу, читайте.

Він дивиться на мене, на аркуш паперу, як баран на нові ворота.

– Каленику Левковичу, миленький мій, читайте, ми ж з вами говорили про це, читайте, що тут написано, ну ж: «Велике око…»

Та сама реакція. Нуль.

Усе. Справджуються мої найгірші передбачення… І немає на те ради.

Малого трясе.

– Каленику Левковичу, ну ж.

Нічого. Мовчання.

Із жахом я раптом завважую, що кіля моєї ноги з землі просто на наших очах лізе щось біле. Так, це товстий гостроносий корінь. Я нахиляюся і з відчаєм спробую його вирвати. Це неможливо. Рука, там де я доторкалася до кореня, одразу ж спухає великим червоним пухирем, який невиносно пече. Корінь пнеться з ґрунту, більшає на очах.

Я бачу вираз жаху на обличчях Ксені та кота, безнадійно дивиться на мене Толік.

І тут праворуч мене з повітря матеріалізується Смерть. Її сукня пошарпана й порвана, лозини кошика, що висіть на її правому лікті, згубили лоск, вони затерті, де-не-де поламані. Руки Смерті скривавлені, з кутків рота на підборіддя стікають струмінчики темної крови. Вона нахиляється, вириває з землі корінь і… з’їдає. Мало не давиться, але ковтає, з рота її виплюхується кров. Вона кашляє, згинається впоперек, потім випростується і простягає руку в напрямку Гальця та малого. Над ними тчеться просто з повітря сріблистий покров, розпрямляється в просторі.

Погляд Гальця прояснюється. Він опускає очі на аркуш, який тримає в руках, і повільно починає читати: «Велике око дивиться глибоко…»

Все нисе завмирає. Може, мені подається, але я відчуваю, що земля під підошвами перестає грітися.

«Дивись диво, видивляйся диво, дивись диво…»

Хлопчик пильно дивиться на губи старого, старанно повторює одними губами за ним. Я бачу, що кіт так само повторює – так само одними губами.

«Посестро смерть вмирай, мені моє оддай…»