А Марія тоді так і не очуняла. Ховали її на третій день, і на похорон добився до нас Рудий – хоть був далеко від неї, а відчув смерть господині. Саме він – той великий кіт, про якого у нас казали, що він десь є і знає. Наш пре. Саме він розсилав своїх бійців, щоб збирали інформацію, саме він намагався попередити людей… До слова, наші бійці, розрізані силою антигомів, не воскресли, так і лежать їхні кісточки по всій земельці…

Коли розтав в той день отой купол над Білоруссю, як мені розказувала Алка, паніка у світи була не меншою, чим тоді, коли він з’явився. Знову ніхто не знав, чого чекати. Але українці, які вже сторожили біля кордону, не вбоялися, і тому вже назавтра з бронемашини, що завернула з шосу на Будку, зіскочила жінка у однострої, але з фіолетовим шаликом на шиї, яку Алка кинулася обіймати…

А в Мінську чоловік Вляни Юрко та його друзі на той час спромоглися організуватися, і разом з українцями здолели не допустити гіршого, коли мальчики вирішили надати дружескую помощь… О так все і вийшло.

О, ті пре підняли разом Васильку – символ, каже наш, майбутнього. Хлопченя страшенно збентежене и страшенно задоволене. Ну що ж, і варто, варто його славити. Герой. А іншого героя, Каленика, якого я звик іменувати Гальцом, з нами немає. Він тоді, в той день, прийшов в змисли, і до нього вернулася пам’ять. Ще встиг він знайти своїх рідних, свою сім’ю – але раптом став слабіти, слабіти… Хвороба вернулася, він знову все забув, навіть забув, як треба їсти – і вмер, врешті, від голодну, від голодного виснаження. Ми навіть не змогли побувати на похороні, бо в той час нас всіх забрали до Мінська, вивчати нас, – так було треба, нам сказали… Алка так плакала, коли довідалася про його смерть…

А Смерті з тих пір не бачили, не чули, хоч спеціально з Алкою ходили на її луг, кликали… Луг свіжій, красують трави, але її не було там… І тушки павича на колію на знайшли. Не знаю, чи він воскрес, чи також, як наші котенята, загинув…

О, а тепер запрошують до неформального спілкування. Не знаю, що то значить, але отам далій заграла музика, і стоять столи. Побачимо, побачимо, що там для котів наготували…

Ні, некепсько, некепсько все вийшло. Все добре, що добре скінчається. Уррр.

На дальнім кінці поля, куди не долинали звуки бандур та цимбалів, звідкіль не видно тлуму людей, м’яко шумів свіжий вітер. Після дощу земля пухка, пахне родючою силою. Пробігла мурашка, друга, в інший бік спішить щипавка. Кіля купочок трави, біля листя трави земля трошки ворушиться – з ґрунту вибирається якась нова рослина. Це білий товстий гостроносий корінь. Вибирається, пнеться, піднімається на землею. Він буде збирати сили.