Вона мовила до нього:

— Мартіне Ленксе, ви заарештовані за вбивство вашої матері, вашої дружини та ваших дітей, скоєне у Медісоні вісімнадцять років тому; за вбивство родини Ендрюсів у Ґальвестоні, вчинене вісім місяців тому. Вас затримано за підозрою у вбивстві щонайменше шести сімей у різних регіонах країни, а також за замах на вбивство вашої власної родини сьогодні в Остіні, Техас. Ви маєте право... — Вона перелічувала його права, поки до вітальні забігали поліціянти Остіна.

Будівля імені Едґара Гувера, штаб-квартира ФБР, Вашингтон

П’ятниця, 16 вересня 2005 р.

Амая підписувала купу заяв, сидячи навпроти директора в його кабінеті. Того дня Джим Вілсон одягнув бірюзовий костюм, аби конкурувати з Вердоном. Поганий вибір. Цей колір йому не личив. Вердон стояв трохи далі, обпершись об вікно, що виходило на бульвар Пенсильванії. Він нагадував імпозантного капітана флоту — діаметральну протилежність директора Вілсона.

Амая надряпала свій підпис на десятку різних документів, після чого з полегшенням відкинула ручку і позирнула на свій багаж, що стояв біля дверей.

— Ви певні, що не передумаєте і не захочете залишитися? — спитав директор, побачивши вираз її обличчя.

— Так, я певна. — Вона простягла йому папери.

— Я наполягатиму. Для ФБР буде краще, якщо ви переглянете своє рішення.

— Помер мій батько, коли Катріна підступала до Нового Орлеана, — відказала Амая, не вдаючись до пояснень. Вона вперше вимовила це вголос. Можливо, саме тому її слова пролунали достатньо емоційно й переконливо для директора.

Вілсон зрозумів, що Дюпре повідомив їй сумну звістку. Він оцінювально глянув на неї. Безперечно, ця інформація свідчила на її користь. Ловити злочинця під психологічним тиском, із таким важким тягарем на серці...

— Розумію. Можливо, згодом.

Вона зробила невизначений жест.

— Як вам відомо, ви маєте співпрацювати з судовими психіатрами, які вивчають профіль Ленкса. Такий персонаж — ще й живий! — цінний подарунок для тих, хто досліджує поведінку злочинців.

— Звичайно.

Вілсон перевірив наявність підпису в нижньому кутку кожного аркуша. Попри внутрішні конфлікти, спецоперація була проведена бездоганно й завершилася арештом небезпечного серійного вбивці, який останні вісімнадцять років посідав перше місце у списках осіб, що перебували у розшуку ФБР. Найважливішу роль відіграла тимчасова агентка, запрошена Алоїзієм Дюпре до його елітної групи польових агентів.

Найважче їм далися перемовини стосовно її повернення до Іспанії. Вони всілякими способами намагалися довести їй, наскільки важливо представити її журналістам як агентку ФБР.

Дівчина виявилася такою впертою, що зрештою їм довелося визнати свою поразку. Вона зробила поступку, виступивши на пресконференції разом із Джонсоном, який майже одужав після травми плеча, але мав носити перев’яз, що надавав йому подібності з романтичним героєм.

До них приєднався директор Вердон. Одягнена в костюм із логотипом ФБР, Амая була уособленням професійної компетентності. У стислій біографічній довідці наводилися її досягнення починаючи з дванадцяти років — чудові оцінки, назви престижних американських коледжів, де вона навчалася, Університет Лойоли, наукові звання, бездоганна професійна підготовка і сумлінна служба у ФБР (не уточнюючи, що вона дала присягу лише два тижні тому).

На екрані телевізора, що стояв за спиною Вердона, знову і знову прокручувалися кадри пресконференції. Зображення Амаї та Джонсона крупним планом чергувалися зі світлиною, взятою з офіційного архіву агента Дюпре.

Останніми днями головною сенсацією були новини про «різника родин», як охрестили його журналісти. Репортажі рясніли старими чорно-білими знімками маєтку Ленкса в Медісоні, де він убив свою першу родину вісімнадцять років тому, й останніми фотографіями його будинку в Остіні. Також додавалися портрети сеньйори Девіс, яка ховала обличчя, стараючись прошмигнути до власної домівки, і юного Томаса, який дивився прямо в об’єктив. А ще — панорама Нового Орлеана з висоти пташиного лету і низка світлин із різних зруйнованих ураганами місць, представлених як ферма Джонсів або будинок Міллерів (хоча це не відповідало дійсності). Амая усміхнулася, побачивши Клейтона Грея, який виклав свою теорію про «мокру наречену», тримаючи в руках фотографії рідних Ленкса, відзняті в його студії, й окремий портрет Ленкса, що вражав загадковою посмішкою Джоконди. Крім того, Грей згадав про свій талант тлумачити міміку та жести, відзначений однією агенткою ФБР, докинувши, що має намір вступити до університету і вивчати невербальну мову після виходу на пенсію. Потішила її й оповідь маленького Альберта про те, як він уникнув смерті двічі за день: вперше, коли укрився від торнадо, і вдруге, коли побачив Ленкса біля ферми Джонсів. Судячи з усього, батько Альберта не хвилювався через те, що телевізійники мучать його сина. Гроші все вирішили. Хлопчик досі носив пов’язку на нозі. Амая замислилася, чи була в цьому потреба.

Усі випуски новин починалися з повідомлень про Мартіна Ленкса. Їй було відомо, що автори спеціалізованих програм прагнули роздобути інформацію для створення документальних фільмів про маніяка, чия історія заворожила всю країну. Весь світ. Люди були ошелешені холоднокровною розправою над його першою сім’єю і патологічною одержимістю, з якою він відтворював сценарій попереднього життя. Кожна нова деталь, кожне нове відкриття, що стосувалися життя такого пересічного й водночас незвичайного чоловіка, як Ленкс, були проаналізовані цілою армією телевізійних експертів, які докладно розбирали геть усе — починаючи від його погляду і закінчуючи манерою одягатися. Амая від душі посміялася, коли графолог безапеляційно проголосив, що підпис «Роберта Девіса» свідчив про агресивну, авторитарну вдачу. Все було прораховано й визначено наперед. Навіть його дружини були дещо схожими. Він мав однакову кількість дітей, що народились у тій самій послідовності. Його будинок в Остіні не був таким розкішним, як успадкований від батьків маєток у Медісоні, проте вирізнявся тим самим класичним стилем, чіткими строгими лініями. Непримітний працівник кредитної агенції перетворився на непримітного інспектора у страховій компанії. Скромний. Діловий. Стриманий. Неговіркий, але чемний та вихований. Шоковані колеги реагували передбачувано, без упину повторюючи: «Він здавався цілком нормальною людиною! Неймовірно!»

Безперечно, найбільше уваги привертав той факт, що Мартін Ленкс анітрохи не змінився за всі ці роки. Та сама коротка стрижка. Той самий охайний, не надто дорогий костюм. Ті самі сірі краватки й навіть та сама модель окулярів у роговій оправі, що, на його думку, надавала йому респектабельного вигляду, про який він завжди мріяв. Ленкс регулярно відвідував церкву, був активним парафіянином. Двічі купляв автомобіль тієї ж моделі. Сховався в усіх на видноті. Нормальний чоловік.

Директор Вілсон вимкнув телевізор і мовив до Амаї:

— Ну що ж, агентко Саласар, ви ще встигнете намилуватися собою на екрані. Упродовж наступних місяців ваше ім’я лунатиме звідусіль. Агентка, яка заарештувала найобережнішого вбивцю з усіх, на кого поліція полювала останніми роками. Ви, певно, пишаєтеся собою.

— Дякую, сеньйоре, я лише виконувала свою роботу.

— Не будьте такою скромною, вам це не личить. Попри мою байдужу інтонацію, я щиро вітаю вас. Ваше ім’я потрапить до списку найкращих агентів за всю історію існування ФБР. Ви затримали винищувача родин, який стріляв у вас упритул. І вся ця операція проходила під моїм керівництвом, — усміхаючись, докинув він.

Вона вдихнула повітря (їй досі було важко робити глибокий вдих) і мовчки кивнула. Директор Вілсон не завершив своєї промови.

— Коли я дізнався про ваше існування завдяки звіту, я сказав агенту Дюпре: «Талант не виправдовує зухвалості».