— Відьма, — прошепотів сам до себе Володимир, повернувшись до тями. І здивувався сам собі, бо насміхався завжди як із релігійних забобонів, так із окультних усіляких наук, з любителів викликати померлого духа, прихильників антропософії й Рудольфа Штайнера, а також вегетаріанців і читачів Фрейда.

Але ж ось улесливий спритний розум підсунув слушну думку: та йому ж потрібна наймичка, а також людина, яка б доглядала, хоча б кілька днів, його хвору матір! Не все ж стару сусідку просити. Гальма жалібно заскавуліли, ніби нагадуючи власнику автівки про здоровий глузд, але Володимир, як зачарований, повертав кермо назад.

— До мене служити підеш? — за хвилину він почув свій хрипкий, незвично схвильований голос, звернений до незнайомки.

Вона мовчала, й нашорошена тиша відлунювала тривогою у його серці. Але за мить Володимир опанував себе. Чари розвіялися, й він побачив перед собою трішки перелякану, дуже голодну й змарнілу дівчину. Таку худеньку, що, здавалося, могла звіятися найлегшим подихом вітру. І темна, вже добряче припилена одіж, крилами лопотіла об її тоненький стан.

Як правило, нечутливий до нюансів і відтінків людських емоцій, цього разу Володимир інтуїтивно раптом збагнув, що дівчина міркує собі, чи не пропонує він їй чогось непристойного. Якась потаємна внутрішня боротьба відобразилася на суворому блідому личку, й за мить було зрозуміло, що у цьому випадку голод і всепереможна жага хліба не отримали владу, не знищили все людське: сором, честь й гідність. Легка тінь байдужості й відчуження майнула у її зелених стомлених очах, які промовисто говорили «ні».

Володимир тоді спробував по-іншому:

— Наймичка потрібна: доглядати хвору матір, прати, прибирати, куховарити, може, щось і церува-ти доведеться.

Згадка про шиття зовсім невчасно воскресила у пам'яті Володимира образ Марти. Але він його роздратовано відігнав.

— Ходімо ж бо! — наполіг уже зовсім упевнено й рішуче. Пронизливий березневий вітер шарпав його легку одежину, придатну лише до комфортного пересування автомобілем із критим дахом. Чоловік ловив дрижаки, а здоровий глузд, прокидаючись від холоду, кричав йому «тікай».

Можливо, ще хвилина, і він би справді поїхав додому ні з чим. Але незнайомка кивнула, поправила хустку, що трохи сповзла з голови, і слухняно пішла за ним. Вже в авто кинула Володимирові:

— Знайте, я вас не боюся! — і очі хижо зблиснули з викликом і відчуттям власної гідності.

— Овва! Чую вже глибоку вдячність у твоєму голосі! — іронічно зауважив чоловік, але на душі стало якось моторошно.

— Але я повинна була вам це сказати, — відповіла дівчина, притискаючи до грудей полотняну торбинку, ніби захищаючись нею не тільки від нього, а й від усього світу.

— То як тебе звати?

— Ружена... Ружена Грушівська.

— Скільки років?

— Дев'ятнадцять. Батько пішли на війну, і я уродилась.

— Будеш служити у мене, поки моя мати не видужає. Зрозуміло? — сказав строго Володимир, відчуваючи задоволення від того, що він господар ситуації й що приймає цілком розумне рішення, обмежене часовими рамками.

Вже тоді, коли мати Володимира почала ставати на ноги і навіть знайшла в собі сили, щоб докоряти, що їй по господарству нема чого робити і їй тепер нудно, одного вечора у двері постукали. Володимир відчинив. На порозі стояла сусідка Ярина. Метку кругловиду студентку, із завше веселими бісиками в очах, упродовж якогось часу бачила своєю майбутньою невісткою його мама. Але, спостерігши байдужість сина до молоденької сусідки, жінка з часом перестала натякати йому про ближче знайомство із сміхотункою.

Тепер дівчина стояла на порозі й тримала під руку ровесника — молодого хлопця.

— Доброго дня! Ось прийшла познайомити вас зі своїм чоловіком. Буде жити зі мною. — Ярину просто розпирало від гордощів через підвищення свого статусу від невлаштованої дівки до молодиці. Показувала своє подружжя, ніби якусь екзотичну мавпочку. Для повноти театрального враження не вистачало завіси й реверансів.