Коли Мауглі випірнув, його підтримував Каа, а зі скелі падали в річку якісь великі важкі клубки, схожі на суцільне скупчення бджіл, і лиш ті клубки торкалися води, бджоли злітали вгору, а труп собаки підхоплювала течія і несла кудись униз. Над Бджолиною Скелею чулося оскаженіле гавкання, що тонуло в зловісному гулі міріадів крил. Багато собак провалилося в ущелини, підземні печери і там задихалися, клацали зубами в місиві щільників і, напівмертві, обліплені роями бджіл, котилися вниз, да чорні купи сміття. Деякі впали на дерева, що росли внизу, і бджоли обліпили їх, та більшість, знетямлена від укусів, кидалася в воду, а Вайнганга, як сказав Каа, пожадлива річка.

Каа міцно тримав Мауглі, поки хлопець відсопувався.

— Нам не можна лишатися тут,— сказав полоз.— Бджоли розлютилися не на жарт. Пливімо!

Тримаючись глибоко у воді і часто пірнаючи, Мауглі поплив униз за течією з ножем у руці.

Майже половина зграї, збагнувши, що вони потрапили в пастку, круто завернула вбік і кинулася в воду, там, де ущелина переходила в круті береги, їх скажений гавкіт і погрози «лісовій мавпі», котра довела їх до такої ганьби, поєднувалися з виттям і скавчанням — то собак жалило Мале Плем'я. Залишатися на березі означало смерть, і собаки розуміли це. Зграю несло все далі і далі вниз, до Затоки Миру, та сполохані бджоли летіли за собаками і заганяли їх у воду. Мауглі чув голос безхвостого ватажка, котрий наказував своїм не відступати і знищити всіх Сіонійських вовків.

— Хтось убиває в темряві позаду нас! — гавкнув один із псів.— Вода тут закривавлена!

Мауглі пірнув, мов видра, потягнув пса під воду раніше, ніж той роззявив пащеку, і темні густі плями попливли по воді біля Затоки Миру, а тіло собаки спливло, перевернувшись набік. Пси хотіли були повернути назад, та течія зносила їх униз, дикі бджоли лізли у вічі та вуха, голови, а поклик Сіонійської Зграї в пітьмі лунав усе голосніше. Мауглі знову пірнув, і знову один із псів виплив мертвим, і знову зчинився гамір усередині зграї: одні волали, що краще вийти на берег, інші вимагали, щоб ватажок вів їх назад у Декан, решта гукала Мауглі, щоб той виткнувся з води і дав себе убити.

— Коли вони лізуть у сутичку, то стають надто злі і галасливі,— завважив Каа.— Решту зроблять твої брати там, унизу. Маленьке Плем'я полетіло на ночівлю, і я теж піду. Я не допомагаю вовкам.

Берегом пробіг вовк на трьох ногах, то пританцьовуючи, то припадаючи до землі, то вигинаючи спину і підстрибуючи, наче грався зі своїми вовченятами. То був чужак Вантала. Він не промовив жодного слова, але продовжував свій страшний танок на очах у псів.

Собаки довго пробули в воді і пливли важко: шерсть їхня намокла, кошлаті хвости розбухли, наче губки, а самі вони так потомилися і ослабли, що мовчки стежили за двома палаючими очима, що супроводжували їх, не відстаючи ні на крок.

— Погане полювання,— сказав нарешті один із псів.

— Добряче! — сміливо вискочив із води Мауглі і всадив йому довгий ніж під лопатку, так що пес і не огризнувся.

— Це ти, Людське Дитинча? — гукнув з берега Вантала.

— Запитай мертвих, чужинцю,— відповів хлопець.— Хіба не вони ото пливуть униз за течією? Я вдоста нагодував цих псів грязюкою, обдурив їх серед білого дня, а їхній ватажок тепер без хвоста, проте і тобі ще лишиться робота. Куди їх гнати?

— Я зачекаю,— сказав Вантала.— Вся довга ніч іще попереду, там подивимось.

Усе ближче і ближче лунав гук Сіонійських вовків:

— За Зграю, за всю Зграю ми приймаємо бій!

І нарешті річка винесла диких псів на піски і мілини напроти Сіонійських Печер.

Тут вони збагнули свою помилку. Їм треба було вилізти з води раніше і напасти на вовків на березі. Тепер було надто пізно. По всій мілині палахкотіли вовчі очі, і окрім страшного пхіала, який не вщухав з вечора, в Джунглях не чутно було жодного звуку. Ватажок псів гукнув:

— Ану, нападайте!

Уся зграя помчалася до берега, розбризкуючи на мілині воду, так, що поверхня Вайнганги скипіла піною і хвилі завирували по річці, наче від пароплава. Мауглі кинувся в бійку, колов і кремсав собак, котрі, збившись докупи, виринали на прибережний пісок.