— То ви готові піти на ризик ядерного знищення?

— Пані президентко, ми ризикуємо цим щодня.

— Але не так, як зараз.

— За кілька секунд у мене телевізійне звернення до народу. Дякую вам за дзвінок, але вибачте, мені треба йти.

Но поклала слухавку.

Полін була приголомшена. Небагато людей у цьому світі можуть дозволити собі ось так різко закінчити розмову з президенткою США. Нарешті отямившись, запитала:

— Можете вивести на екран південнокорейське телебачення? Наприклад, YTN. Це новинний кабельний канал.

На екрані з’явився диктор, що розмовляв корейською, та вже за мить побігли субтитри. Полін зрозуміла: десь у Білому домі в цю мить хтось не тільки перекладає з корейської на англійську, а й одночасно набирає текст на клавіатурі.

Зображення змінилося на миготливі кадри розбомбленого міста, зняті з машини, і субтитр знизу повідомляв: «Південнокорейські сили взяли під контроль Пхеньян». На танку, що їхав вулицями, сидів репортер і з істеричним захватом говорив у мікрофон. Костюм із краваткою доповнював військовий шолом. Субтитри зникли — либонь, перекладач не міг розібрати, що каже журналіст, утім, коментарі його були не вельми інформативні. Позаду нього Полін бачила колону військової техніки, що рухалася головною дорогою до міста. Це було тріумфальне входження в столицю ворога. Полін сказала:

— Готова закластися, Пак теж зараз це дивиться й закипає з люті.

Жителі Пхеньяна визирали з прочинених вікон і дверей, а декілька сміливців навіть наважилися помахати рукою, проте ніхто не вибігав надвір святкувати звільнення. Усе своє життя вони прожили під одним із найавторитарніших режимів світу, тому хотіли впевнитися, що за прояв радості їм нічого не загрожує.

Картинка змінилася, і Полін побачила сувору сиву зачіску й зморшкувате лице президентки Но. Як завжди, поруч із нею був прапор Південної Кореї — червоно-синій тегевк, символ всесвітнього балансу, оточений чотирма не менш символічними триграмами. Та сьогодні, окрім нього, з іншого боку стояв біло-синій стяг об’єднаної Кореї. Це була однозначна заява: віднині вона керує обома частинами країни.

Одначе Полін бувала в кабінеті президентки Но, тому розуміла, що зараз вона не там. Здогадалася, що колега в підземному бункері.

Но заговорила, і субтитри знову з’явилися на екрані.

— Наше мужнє військо взяло під контроль Пхеньян, — почала вона. — Штучний бар’єр, що розділяв Корею з 1945 року, повалено. Зовсім скоро ми житимемо в реальності, про яку завжди мріяли — в єдиній країні.

«Гарно говорить, — подумала Полін. — Та цікаво почути подробиці».

— Об’єднана Корея буде вільною демократичною державою та матиме міцні, дружні відносини з Китаєм та США.

Полін прокоментувала:

— Легко казати.

— Ми негайно організовуємо виборчу комісію, а тим часом військовики Південної Кореї виконуватимуть роль миротворців.

Білл Шнайдер схопився на ноги й, втупившись в інший екран, вигукнув:

— Господи, тільки не це!

Усі повернули голови в той бік, і Полін побачила, як радар показує запуск одної-єдиної ракети. Білл сказав:

— Північна Корея!

Полін запитала:

— Звідки запустили?

Білл досі був у навушниках, через які мав прямий зв’язок із Пентагоном. Сказав:

— З Йонджодона, ядерної бази.

Полін промовила:

— Дідько, він це зробив. Пак запустив ядерну ракету.

Білл повідомив:

— Летить низько, отже, ціль недалеко.

Полін відповіла:

— Майже напевно Сеул. Виведіть на екран зображення звідти. Підніміть у повітря дрони.

Спершу вона побачила супутниковий знімок міста, через яке простягалася широченна річка Хан, помережана такою кількістю мостів, що годі й перелічити всі. Невидимий оператор наближав зображення, аж поки стало видно машини на вулицях та білі лінії на футбольному полі. За мить увімкнулося кілька інших екранів, на які вивели кадри з вуличних камер спостереження. Була пообідня пора. На світлофорах і вузьких містках рядами стояли автівки, вантажівки та автобуси.

Це було десятимільйонне місто.

Білл сказав:

— Від бази до Сеула чотириста кілометрів. Це близько двох хвилин лету. Ракета в повітрі вже щонайменше хвилину, тож гадаю, лік іде на секунди.

Полін не могла нічого вдіяти за шістдесят секунд.

Самої ракети так і не побачила. Про удар здогадалася, коли екрани побіліли.

Кілька секунд усі дивилися на порожні екрани. Тоді картинка змінилася — знімали, найімовірніше, з американського дрона. Полін знала, що перед нею Сеул, бо впізнала М-подібні вигини річки. Але міста було не впізнати. У центральній частині на кілометри навкруги не лишилось нічого: ані споруд, ані машин, ані самих вулиць. Пустельний краєвид. Зрозуміла, що будинки—до одного — просто зрівняло із землею, а уламками від них накрило все, разом із тілами. Наслідки удару були в десятки — коли не сотні — разів страшніші за найпотужніший ураган.