Піппі видавалося, ніби батько йде не лише від матері, а й від неї. Однак Джеррі не казав, що поїде кудись.

— Я не знаю, як він вчинить, — зізналася Полін, хоч і могла б додати, що здогадатися неважко. — Усе, що я розумію зараз — він хоче бути з нею.

— А з нами що не так?

— Не знаю, люба. — Полін і сама не раз питала себе про це. Далася взнаки її робота? Чи одноманітність у ліжку? Чи, може, йому просто захотілося чогось нового? — Напевно, нічого, — додала вона. — Очевидячки, чоловікам інколи потрібні зміни.

— І хто ж вона?

— Ти її знаєш.

— Справді?

— Це міз Джудд.

Піппа вибухнула сміхом. Аж тут раптово затнулася.

— Кумедно: батько й директорка школи, — сказала вона. — Вибач, не стрималася. Насправді це не смішно. Але водночас — дуже смішно.

— Я тебе розумію. Тут є щось гротескове.

— І коли це почалося?

— Думаю, з поїздки в Бостон.

— У тому засраному готелі? Подумати тільки!

— Якщо ти не проти, люба, я б не хотіла обговорювати подробиці.

— Таке враження, ніби кінець світу. Ядерна війна, батько пішов. Що далі?

— Ми досі є одна в одної, — мовила Полін. — Обіцяю, все налагодиться.

Принесли обід. Попри стрес, Піппа з’їла чизбургер із картоплею і випила шоколадний коктейль. Потому повернулася до себе.

Полін нарешті додзвонилася до Джеррі.

— Нам треба обговорити кілька речей, — сказала підкреслено формальним тоном, що дивно звучав щодо чоловіка, з яким вона спала останні п’ятнадцять років.

Подумала, чи міз Джудд зараз із ним. Та й де він сам? У неї? У готелі? Чи, може, разом поїхали в Міддлбурґ на винокурню до її друзів? Хоч і ненабагато, але там все ж безпечніше, ніж у середмісті Вашингтона.

— Добре, — відповів він сторожко, — слухаю.

З його голосу було чутно, що він щасливий. «Щасливий без мене? Це моя провина? Що я зробила не так?» Рішуче відкинувши ці дурні роздуми, Полін сказала:

— Я все розповіла Піппі. Бо не мала вибору. Вона не розуміла, чому ти не тут, з нами.

— Мені шкода. Я не хотів скидати цієї відповідальності на тебе. — Голос його, втім, звучав так, ніби йому зовсім не шкода. — Але я сказав Секретній службі, хоч, думаю, вони про все знали.

Полін відповіла:

— Але ти однаково мусиш поговорити з нею. Піппа має багато запитань, відповісти на які я не здатна.

— Вона зараз із тобою?

— Ні, пішла до себе. Але телефон з нею. Подзвони їй.

— Так і зроблю. А яке друге питання? Ти казала їх кілька.

— Так.

Полін не хотіла сваритися з чоловіком, якого кохала довгі роки. Воліла, щоб вони залишили одне про одного світлі спогади.

— Я хотіла подякувати, — промовила вона. — Спасибі тобі за гарні часи. Дякую, що любив мене, як я — тебе.

Запала коротка мовчанка, коли ж він заговорив, то слова тяжко йому давалися.

— Дуже люб’язно з твого боку згадати про це.

— Ти роками підтримував мене й заслужив більше часу та уваги, ніж я могла тобі приділити. Знаю, тепер уже запізно, але мені справді шкода.

— Тобі нема за що вибачатися. Бути з тобою — честь. Та й жили ми переважно добре, еге ж?

— Так, — відказала Полін. — Переважно добре.

* * *

Одні не могли відірватися від телевізора, інші гуляли, ніби востаннє — як Тамара й Таб.

Попри всі перепони, за кілька годин після рішення одружитися вони взяли шлюб і навіть влаштували бенкет.

Тамара хотіла, щоб церемонію проводила жінка з весілля прес-офіцера посольства Дрю Сандберґа та Аннетт Сесіль із МІ6. Вона подзвонила Аннетт і попросила в неї номер.

— Тамаро! — вигукнула Аннетт. — Ти виходиш заміж! Як це чудово!

— Спокійно, спокійно.

— Хто він? Я навіть не знала, що в тебе є хтось.

— Зарано радіти. Це для друзів.

Аннетт їй не повірила.

— Годі вже цих таємниць. Розказуй усе.

— Будь ласка, просто дай мені номер.

Зрештою Аннетт здалася й надала їй контакти.

Жінку звали Клер, і вона була вільна ввечері.

— Усе готово, — сказала Тамара Табові й радісно його поцілувала. — Де проведемо церемонію та святкування?

— У готелі «Ламі» є чудова приватна зала з краєвидом на сади. Туди вміститься із сотню людей. Урочисту частину й вечірку можна влаштувати в одному місці.

Решту дня провели, організовуючи весілля. Вдалося забронювати саме ту залу «Оаза». «Ламі» мав великі запаси вінтажного шампанського «Травер». Таб замовив усе.

— Танці будуть? — запитав він.

— Аякже. Я закохалася в тебе, коли побачила, як кепсько ти танцюєш.

Малійський джаз-бенд «Desert Funk» був вільний, і Тамара замовила його.