Він вільно розмовляв арабською з ліванським акцентом, бо до шести років жив у Лівані, а батьки навіть у Штатах спілкувалися нею вдома.

Сивий чоловік із пістолетом говорив спокійніше.

— Нам соромно перед Богом за те, що ми потривожили ваш обряд, — озвався він. — Але що ви робите тут, серед пустелі? Куди прямуєте?

— Я продаю сигарети, — відповів Абдул. — Бажаєте придбати? За пів ціни.

У більшості африканських країн пачка «Клеопатри» на двадцять сигарет у місцевій валюті коштувала приблизно долар. Свої Абдул продавав на половину дешевше.

Молодший солдат відчинив кузов Абдулової машини, забитий блоками «Клеопатри».

— Звідки вони в тебе?! — гаркнув.

— Купив у суданського капітана на ім’я Білель.

Історія цілком переконлива: корумпованість суданського військового керівництва не була таємницею ні для кого.

Запала тиша. Старший джихадист замислився. Молодий, здавалося, не міг дочекатися, щоб пальнути зі зброї, і Абдул мимоволі подумав, чи стріляв той колись у людину. Одначе старший був не такий напружений. Отже, не поспішатиме, зате точніше всадить.

Абдул розумів, що на кону його життя. Ці двоє або повірять йому, або спробують убити. Якщо дійде до бою, першим варто знешкодити старшого. Молодший точно відкриє вогонь, але не влучить. Утім, зблизька може й поцілити.

Старший промовив:

— Але чому ви тут? Куди прямуєте?

— Там попереду має бути село, — відповів Абдул. — Звідси його не видно, але в кафе мені сказали, що там можуть бути покупці.

— У кафе?

— Я постійно шукаю покупців.

Старший наказав молодшому:

— Обшукай його.

Той закинув автомат на спину, тож Абдулу трохи відлягло. Проте старший дістав свій дев’ятиміліметровий пістолет і приставив йому до голови, поки напарник обшукував.

Витягнувши дешевий телефон, передав старшому. Той покрутив апарат і заходився впевнено натискати на кнопки. Абдул здогадався, що він шукає телефонну книжку й список останніх дзвінків. Знайдене тільки підтвердить його історію: дешеві готелі, автомайстерні, обмінники валют, кілька повій.

Старший розпорядився:

— Обшукай машину.

Абдул стояв, мовчки спостерігаючи. Почав солдат із відчиненого кузова. Підняв Абдулову дорожню сумку й висипав вміст на землю.

Всередині було небагато добра: рушник, Коран, кілька гігієнічних засобів і зарядка до телефона. Повикидав сигарети, підняв нижню панель, відкривши запасне колесо і ящик з інструментами. Не потрудившись поставити все на місце, відчинив задні дверцята. Запустив руки між спинкою та сидінням і оглянув шпарину.

Спереду перевірив під панеллю приладів, у бардачку й кишенях дверцят. Помітивши, що з водійського боку відходить накладка, зняв її.

— Бінокль, — тріумфально проказав він, і Абдул відчув холодок.

Бінокль хоч і не надто підозріла річ, як пістолет, проте коштує чимало. Та й навіщо він здався торгівцеві сигаретами?

— Дуже виручає в пустелі, — сказав Абдул, відчуваючи, як душу огортає розпач. — Напевно, у вас також є.

— Схоже, дорогий, — промовив, оглядаючи бінокль, старший. — Зроблений у Куньміні. Китайський.

— Еге ж, — підтвердив Абдул. — Купив разом із сигаретами в того капітана. Чудова річ.

Знову цілком вірогідна історія. Суданська армія придбавала чимало обладнання в Китаю, основного торговельного партнера країни. Щоправда, більша частина того приладдя опинялася на чорному ринку.

Старший проникливо запитав:

— Ви користувалися ним, коли ми під’їхали?

— Збирався після молитви. Хотів дізнатися, чи велике село. А ви часом не знаєте, скільки там населення: п’ятдесят, може, сотня людей?

Він навмисне применшив кількість, прагнучи показати, що не дивився в той бік.

— Забудь, — відказав чоловік. — Ти туди не їдеш. — Він подивився на Абдула довгим твердим поглядом, либонь, міркуючи, повірити йому чи вбити. Зненацька промовив: —А пістолет де?

— Пістолет? Нема в мене пістолета.

Абдул ніколи не брав із собою зброї. Вона приносила агентам під прикриттям більше неприємностей, аніж користі: ось і наочний приклад. Якби вони знайшли в нього зброю, точно здогадалися б, що Абдул не звичайний торгівець сигаретами.

— Відкрий капот, — скомандував старший молодшому.

Той виконав наказ. Як і очікував Абдул, нічого там не знайшов.

— Чисто, — відрапортував він.

— А ти наче не боїшся нас, — звернувся старший до Абдула. — Сам бачиш, ми джихадисти, можемо й убити.

Абдул подивився йому в очі, не забувши трохи стрепенутися.

Чоловік кивнув, прийнявши рішення, і віддав Абдулові телефон.