Вес казав, що на його місці й сам кудись поплив би, тільки б не доживати решту днів із Жирною Ліндою та її дитиною. Він поставив чашку біля рукавичок.

— До сьогодні це був щасливий будинок, — сказав він.

— Знайдемо інший.

— Такий уже не знайдемо, — сказав Вес. — Усе вже буде не так. Нам було добре в цьому будинку. З ним пов’язані гарні спогади. А тепер тут житиме Жирна Лінда з дитиною, — сказав Вес. Він підняв свою чашку й відпив.

— Це будинок Шефа, — сказала я. — Він робить так, як йому потрібно.

— Знаю, — сказав Вес. — Але я не зобов’язаний цьому радіти.

Вес мав незвичний вигляд. Я знала, що це за вигляд. Він постійно облизував губи. Великим пальцем поправляв під поясом сорочку. Він підвівся з крісла й підійшов до вікна. Стояв, вдивлявся в океан і хмари, все більші й більші. Погладив пальцями підборіддя, ніби задумався про щось. І дійсно задумався.

— Не бери близько до серця, Весе, — сказала я.

— Каже: не бери близько до серця, — повторив Вес. Він стояв нерухомо.

За хвилину підійшов до мене і сів поруч на диван. Закинув ногу на ногу й почав бавитися ґудзиками на сорочці. Я взяла його за руку. І заговорила. Говорила про літо. Проте зловила себе на думці, що говорю про літо, ніби воно було давно. Ніби кілька років тому.

Коротше кажучи, ніби воно вже закінчилося. Потім я заговорила про дітей. Вес сказав, що хотів би почати все з нуля, цього разу зробити як слід.

— Вони тебе люблять, — сказала я.

— Ні, не люблять, — відповів він.

— Колись вони все зрозуміють.

— Можливо, — сказав Вес. — Але це вже не матиме значення.

— Хто його знає, — сказала я.

— Я знаю, — Вес подивився на мене. — І знаю, що радий, що ти приїхала. Ніколи цього не забуду.

— І я рада, — сказала я. — Рада, що ти знайшов цей будинок.

Вес хмикнув. І засміявся. Ми обоє засміялися.

— Ох, цей Шеф, — Вес похитав головою. — Все нам зіпсував, гівнюк. Але я радий, що ти вдягла обручку. І що ми були разом, — сказав Вес.

А потім дещо сказала я. Сказала:

— А уяви, просто уяви, що нічого не було. Уяви, що все це було вперше. Просто уяви. Це ж нескладно. Припустимо, що решти всього не сталося. Розумієш мене? І що тоді?

Вес пильно придивився до мене. Потім відповів:

— Тоді, напевно, ми мали би бути іншими людьми. Не собою. У мене на таке вже не лишилося сил. Ми такі, які є. Ти цього не розумієш?

Я сказала, що не для того все кинула й проїхала шістсот миль, щоб таке слухати.

Він відповів:

— Вибач, але я не можу прикидатися іншою людиною. Я не можу бути кимось іншим. Був би я іншим, мене би тут не було. Був би я кимось іншим, це був би не я. Але я — це я. Ну як ти не розумієш?

— Весе, все гаразд, — сказала я. Притулила його долоню собі до щоки.

А потім, не знаю, потім мені згадалося, як йому було дев’ятнадцять, як він біг полем до свого батька, а той сидів на тракторі, прикривши очі, і дивився, як Вес біжить. Ми щойно приїхали з Каліфорнії. Я з Шеріл і Боббі на руках вийшла з машини і сказала:

— Це ваш дідусь.

Вони були ще немовлятами.

Вес сидів поруч зі мною, погладжуючи підборіддя, ніби міркував, що робити далі. Весового тата вже не було, наші діти виросли. Я подивилася на Веса, потім на Шефові речі у Шефовій вітальні і подумала: «Потрібно щось робити і робити швидко».

— Сонце, — сказала я. — Весе, послухай мене.

— Чого тобі? — буркнув він. Більше він нічого не сказав. Схоже, він уже все вирішив. І вже не поспішав. Він відкинувся на диван і склав руки на колінах, заплющивши очі. І мовчав. Йому й не треба було говорити.

Я вимовила його ім’я про себе. Це ім’я було легко вимовляти, я до нього давно звикла. Потім промовила ще раз. Цього разу вголос.

— Весе, — сказала я.

Він розплющив очі. Але на мене не подивився. Він дивився у вікно.

— Жирна Лінда, — повторив він.

Але я знала, що річ не в ній. Що вона? Просто ім’я.

Вес підвівся, закрив штори, й океан умить зник. Я пішла готувати вечерю. У нас лишилося ще трохи риби в морозилці. А більше нічого й не було. «Увечері поприбираємо, — подумала я, — і на цьому все».

Чоловік Сенді не вставав із дивана, відколи три місяці тому його скоротили. Тоді, три місяці тому, він прийшов додому, блідий і переляканий, з усіма своїми інструментами у коробці.

— Із Днем святого Валентина, — сказав він Сенді й поклав на стіл коробку з цукерками у формі серця та пляшку «Джима Біма». Зняв капелюха й теж поклав на стіл. — Мене сьогодні турнули. Як гадаєш, що з нами тепер буде?