Сенді з чоловіком сиділи за столом, пили віскі та їли цукерки. Обговорювали, що ще він міг би робити, крім покривання чужих дахів. Але придумати нічого не могли.

— Щось знайдеться, — сказала Сенді. Хотіла його підбадьорити. Але їй теж було страшно.

Зрештою він сказав, що з цим треба переспати. Так і зробив. Увечері він постелив собі на дивані й саме там відтоді спав щоночі.

Наступного дня після скорочення треба було розібратися з виплатами по безробіттю. Він поїхав у місто заповнити папери й розпитати про іншу роботу. Та в його сфері, як і в будь-якій іншій, жодних вакансій не було. У нього на обличчі аж піт виступив, коли описував Сенді, який там був натовп. Того вечора він повернувся на своє диванне місце. Там він проводив увесь свій час, ніби, думала вона, це саме те, чим він тепер займається, відколи втратив роботу. Подеколи йому доводилося кудись ходити, обговорювати можливу роботу, і що два тижні він мав щось підписувати, щоб отримати свою допомогу по безробіттю.

Решту часу він лежав на дивані. «Він уже живе там, — думалося Сенді. — Живе у вітальні». Інколи він переглядав журнали, які вона приносила додому з продуктового магазину; і частенько вона, повернувшись додому, бачила, що він дивиться у велику книжку, яку вона отримала бонусом за вступ до книжкового клубу — називалася «Таємниці минулого». Перед собою він обома руками тримав книгу, схиливши голову над сторінками, ніби дуже зачитався.

Та згодом вона помітила, що він не просувався вперед; він залишався на тому ж місці — десь на другому розділі, прикинула вона. Одного разу Сенді взяла книжку й відкрила на закладці. Там було про людину, знайдену в Нідерландах: дві тисячі років вона пролежала у торф’яному болоті. На одній сторінці була фотографія. Чоловік із нахмуреним лобом, але блаженним виразом обличчя. У шкіряній шапочці, лежить на боці. Руки і ноги зморщені, а взагалі — у нього не такий і жахливий вигляд. Вона ще трохи почитала й поклала книжку на місце.

Чоловік тримав книжку на відстані витягнутої руки, на журнальному столику, який стояв перед диваном. Клятий диван! Їй не хотілося навіть сидіти на ньому. Вона не могла уявити собі, щоб вони ще коли-небудь займалися на ньому коханням.

Газети приносили щодня. Він читав їх від першої сторінки до останньої. Вона бачила, як він читає все, аж до некрологів і температури в найбільших містах, навіть розділ «Ділові новини», де розповідається про злиття компаній і процентні ставки. Вранці він уставав раніше за неї і йшов у ванну. Потім вмикав телевізор і робив каву. В ту пору дня він здавався радісним і енергійним. Але доки вона не пішла на роботу, він займав своє місце на дивані й уже дивився телевізор. Здебільшого він точно так само дивився телевізор, коли вона поверталася. Сидів або лежав на дивані, у тому одязі, який звик носити на роботу, — у джинсах і фланелевій сорочці. Але іноді телевізор був вимкнений і чоловік сидів із книгою в руках.

— Як справи? — питав він, упіймавши її погляд.

— Нормально, — казала вона. — А в тебе?

— Нормально.

Він завжди лишав їй на плиті теплу каву.

У вітальні вона сідала у велике крісло, він — на диван, і вони говорили про її день. Сиділи зі своїми чашками і пили каву, як нормальні люди, думала Сенді.

Сенді досі любила його, хоч і розуміла, що не все гаразд. Вона раділа, що принаймні в неї робота є, але й гадки не мала, що з ними буде далі й що взагалі буде з цим світом. У неї була на роботі подруга, якій вона якось розповіла про чоловіка, що той постійно лежить на дивані. А її подруга не побачила в цьому нічого дивного, навпаки, здивувалася, що Сенді це пригнічує. Подруга розповіла про свого дядька з Теннессі: коли йому виповнилося сорок, він ліг на ліжко й більше не вставав. І багато плакав — раз на день точно. Мабуть, боявся старості. Серцевого нападу чи ще чогось. Але йому вже шістдесят три і він досі дихає, сказала подруга. Сенді була шокована. Якщо ця жінка говорила правду, порахувала вона, то чоловік лежить у ліжку вже двадцять три роки. А чоловікові Сенді лише тридцять один. Тридцять один плюс двадцять три — п’ятдесят чотири.

Їй теж буде вже за п’ятдесят. Боже мій, людина ж не може прожити решту свого життя в ліжку або на дивані. Якби її чоловік був поранений або хворий, або покалічився в автокатастрофі — це інша річ. Вона могла би це зрозуміти. Якби трапилося щось подібне, вона змогла би це перенести. Якби йому довелося жити на дивані, а їй — носити йому їжу, можливо, навіть годувати з ложечки, у цьому була би навіть якась романтика. Та коли її чоловік, молодий здоровий чоловік, отак поселився на дивані й не встає нікуди, тільки у ванну чи до телевізора — ввімкнути вранці й вимкнути вночі, — це зовсім інакше. Їй було соромно; й, окрім того одного разу, вона ні з ким про це не говорила. Вона більше не обговорювала це зі своєю подругою, у якої дядько зліг двадцять три роки тому і, наскільки Сенді зрозуміла, досі не вставав.