— А якщо вони не п’ють вино? — сказав я.

— Все одно візьми, — відповіла Френ. — Якщо не питимуть, то вип’ємо самі.

— Біле чи червоне?

— Якесь солодке, — сказала вона, не звертаючи на мене уваги. — Але мені байдуже. Це твої посиденьки. Давай не дуже з ними морочитися, а то я не піду. Можу спекти великий кавовий кекс із малиною. Чи трохи маленьких.

— У них буде десерт, — сказав я. — Хто ж запрошує гостей, не подбавши про десерт.

— А якщо вони приготують рисовий пудинг? Або желе? Те, що ми не любимо? — Френ похитала головою. Я знизав плечима. Вона мала рацію. — І ті старі сигари, що він тобі дав. Візьми з собою. Після вечері покурите у вітальні з портвейном, чи з чим їх там курять у кіно.

— Ну, добре, так підемо, — сказав я.

Френ відповіла:

— Візьмемо мою хлібину.

Бад із Оллою жили за двадцять миль від міста. Ми в цьому місті прожили три роки, проте, чорт забирай, майже не виїжджали за його межі. Мені подобалось їхати звивистими доріжками. Вечоріло, було приємно і тепло, довкола простягалися пасовища, паркани, корови повільно сунулися довкола сінників. На парканах сиділи червонокрилі чорні птахи, а навколо повіток кружляли голуби. Ми проїжджали сади, квітучі галявини з польовими квітами й будиночки обабіч дороги.

— От би й нам тут будиночок, — сказав я.

Це була просто думка, чергове бажання, яке нічого не означало.

Френ не відповіла. Вона була зайнята переглядом Бадової карти. Ми під’їхали до перехрестя, яке він позначив. Повернули праворуч, як показувала карта, і проїхали рівно три милі.

Ліворуч від дороги я побачив кукурудзяне поле, поштову скриньку і довгий, засипаний гравієм, під’їзд. У кінці, поміж деревами, виднівся ґанок. На даху стояв димар. Але було літо, тож, звісно, дим звідти не йшов. Я подумав, що це гарний краєвид, і сказав про це Френ.

— Глушина, — відповіла вона.

Я звернув на під’їзд. Кукурудза здіймалася по обидва боки. Вище за машину. Під шинами хрускотів гравій. Ми під’їхали ближче до будинку й побачили сад із зеленими штуками, розміром з бейсбольний м’яч, які звисали з лози.

— Що це? — запитав я.

— Звідки я знаю? — відповіла Френ. — Може, гарбузи такі. Бог його знає.

— Чого ти, Френ? Не заводься.

Вона промовчала. Втягнула нижню губу і випустила назад. І вимкнула радіо, коли ми були вже біля будинку.

На подвір’ї стояла дитяча гойдалка, на ґанку лежали іграшки. Я зупинився біля входу і заглушив двигун. Раптом ми почули жахливий вереск. У них була дитина, так, але цей крик був загучним для дитини.

— Що це за звук? — злякалася Френ.

Раптом щось велике, як гриф, злетіло з дерева і гепнулося просто перед автомобілем. Обтрусилося. Потім повернуло до машини свою довгу шию, підняло голову і глянуло на нас.

— Бляха, — буркнув я. Поклав руки на кермо, не зводячи з цієї штуки очей.

— Нічого собі, — сказала Френ. — Я ніколи раніше такого не бачила вживу.

Звісно, ми обоє знали, що це павич, але не промовили цього вголос. Ми просто спостерігали за ним. Птах підняв голову і знову вичавив свій різкий крик. Він розпушився і став удвічі більшим, аніж коли приземлився.

— Бляха, — повторив я. Ми сиділи на місці й не виходили з машини.

Птах посунув уперед. Потім повернув голову і насторожився. Блискучі дикі очі дивилися прямісінько на нас. Хвіст піднятий, схожий на велике віяло, яке складалося і розкладалося. І сяяв цей хвіст усіма барвами веселки.

— Боже ж ти мій, — прошепотіла Френ, поклавши руку мені на коліно.

— Бляха, — сказав я. Більше нічого було казати.

Птах знову видав свій дивний ридальний звук. «Майо-о-о, май-о-о-о!» — завів він своєї. Якби я вперше почув це пізно вночі, то подумав би, що хтось умирає чи щось подібне, дике й небезпечне.

Двері будинку відчинилися, і Бад вийшов на ґанок. Він саме застібав сорочку. Волосся було мокре. Схоже, щойно вийшов із душу.

— Цить, Джої! — гаркнув він на павича. Поплескав на птаха руками, і це чудо трохи відступило. — Годі вже. Ага, стули пельку! Стули пельку, падло!

Бад спустився сходами. Він заправляв сорочку, прямуючи до машини. Вдягнений, як зазвичай на роботі, — джинси і джинсова сорочка. Я був у штанах і тенісці. Й у лоферах.

Коли я побачив Бадів одяг, мені стало ніяково, що я так прибрався.

— Таки доїхали, — усміхнувся Бад, підійшовши до машини. — Прошу в дім.