Бад похитав головою.

— Джої зараз перестане. Втомиться і ляже спати, — сказав Бад. — Він на дереві спить.

Птах закричав знову: «Майо-о-о!».

Усі промовчали. А що говорити?

Олла сказала:

— Він хоче в дім, Баде.

— Ну, всередину йому не можна, — відповів Бад. — У нас гості, якщо ти не помітила. Їм ця клята тварина в будинку ні до чого. Довбана пташка і твої старі зуби! Що люди подумають?

Він похитав головою. І засміявся. Всі засміялися. Френ сміялася разом із нами.

— Ну, чого це він довбаний, Баде? — сказала Олла. — Що таке? Ти ж любиш Джої. Відколи це він у тебе став довбаний?

— Відколи на килим насрав, — відповів Бад. — Пардон за мою французьку, — перепросив він у Френ. — Знаєте, часом так і хочеться цій паскуді шию скрутити. Але воно навіть на це не заслуговує, правда, Олло? Буває, серед ночі спати не дає своїми криками. А користі від нього — нуль, чи як, Олло?

Олла лише похитала головою на Бадові балачки. Вона перебирала кілька квасолинок у себе на тарілці.

— А звідки у вас узагалі взявся павич? — поцікавилася Френ.

Олла відірвалася від тарілки:

— Я завжди мріяла про павича. Відколи знайшла фотографію павича в журналі, як була мала. Мені здалося, що це найкрасивіше з усього, що я бачила. Я вирізала фото і приклеїла над ліжком. Воно в мене там висіло дуже довго. Потім, коли ми з Бадом переїхали сюди, з’явилася можливість. Так і сказала: «Баде, хочу павича». А Бад сміявся з мене.

— Зрештою, я порозпитував у знайомих, — продовжив Бад. — Мені розказали про одного мужика в сусідньому окрузі, він їх вирощував. Називав їх «райські птахи». Ми сто баксів віддали за цю райську птицю, — Бад ляснув себе по лобі. — Господи-Господи, ох і дорога в мене дружина.

Він усміхнувся Оллі.

— Баде, — відповіла Олла, — ти ж знаєш, що це не так. Окрім того, з Джої вийшов гарний сторожовий пес, — сказала вона до Френ. — Завдяки Джої ми можемо обійтися без собаки. Він чує кожен звук.

— А як настануть тяжкі часи, — усе може бути, — то кинемо Джої в каструлю, — сказав Бад. — Можна й не скубати, разом із пір’ям.

— Баде! Це не смішно, — насупилась Олла, але потім засміялася, і ми змогли ще раз гарненько роздивитися її зуби. Дитина знову завела своєї. Цього разу все було серйозно.

Олла поклала серветку і встала з-за столу.

Бад сказав:

— Як не одне, то інше. Неси його сюди, Олло.

— Я так і хотіла, — відповіла Олла й пішла за дитиною.

Павич знову завив, у мене аж мурашки по шиї побігли. Я подивився на Френ. Вона взяла в руки серветку й поклала назад. Я глянув у вікно на кухні. Надворі стемніло. Вікно було відчинене, проте з сіткою. Мені здалося, що павич кричав з ґанку.

Френ перевела погляд на коридор. Виглядала Оллу з малим.

Невдовзі Олла повернулася. Я глянув на дитину і завмер. Олла сіла з малим за стіл.

Вона взяла його під руки та поставила в себе на колінах обличчям до нас. Вона подивилася на Френ, потім на мене. Вже не червоніла. Вона чекала, доки хтось із нас щось скаже.

— Ой! — видихнула Френ.

— Що таке? — смикнулась Олла.

— Нічого, — відповіла Френ. — Здалося, ніби щось побачила з вікна. Начебто кажана.

— У нас тут немає кажанів, — сказала Олла.

— Може, метелик такий, — сказав Френ. — Та й бог із ним. А яка в нас тут малеча!

Бад дивився на дитину. Потім озирнувся на Френ.

Він перехилив стілець на задні ніжки й кивнув. Відтак знову кивнув і сказав:

— Усе гаразд, не хвилюйтеся. Ми знаємо, що зараз йому не світять конкурси краси. Він далеко не Кларк Гейбл. Але ви почекайте. Якщо пощастить, то виросте схожим на свого старого.

Дитина стояла в Олли на колінах і розглядала нас. Олла опустила руки нижче, і тепер дитина гойдалася туди-сюди на своїх жирних ніжках. Без сумнівів, це була найпотворніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Така гидка, що я навіть сказати нічого не міг.

Не міг вичавити з себе жодного слова. Воно не було хворе чи недорозвинене. Нічого такого. Просто гидке.

У нього було велике червоне обличчя, лупаті очі, широкий лоб і товстезні губи. Шиї взагалі не було — натомість три-чотири жирні підборіддя. Складки йшли від самих вух, а вуха стирчали в боки з лисої голови. Жир звисав над зап’ястями. Руки й пальці були жирними. Потворна дитина — це ще м’яко сказано.

Ця потвора захнюпала і почала товктись у матері на колінах. Потім перестала. Дитя нахилилося вперед і потяглося своєю товстою рукою до Оллиної тарілки.

Я бачив немало дітей. Коли я сам був малий, у моїх сестер на двох було шестеро немовлят. У дитинстві я багато часу проводив із малюками. Бачив немовлят у магазинах, в інших місцях. Але цей перевершив усіх.