Френ теж на нього дивилася. Думаю, вона теж не знала, що сказати.

— Великий хлопчак, правда? — сказав я.

Бад відповів:

— Та він скоро буде, як футбольний м’яч. Голодним по хаті не ходить — можете не сумніватися.

Ніби щоб пересвідчитись у цьому, Олла настромила на виделку шматок батата й піднесла малому до рота.

— Хто тут мій хлопчик, хто? — сюсюкала вона цій жирній істоті, ігноруючи нас.

Дитя нахилилося вперед і роззявило рота. Дотягнувшись до батата на виделці, захлопнуло пащеку. Пожувало, посовалося в Олли на колінах. А беньки такі вирячені, наче струмом ударило.

Френ сказала:

— Така гарна дитинка, Олло.

Дитинка скривилася. І знову почала товктися.

— Впусти Джої в хату, — сказала Олла до Бада.

Бад перестав гойдатися на стільці.

— Думаю, треба принаймні запитати в наших гостей, чи вони не проти, — сказав Бад.

Олла подивилася на Френ, потім на мене. І знову почервоніла. Малий гарцював у неї на колінах, силкуючись злізти.

— Ми ж друзі, — сказав я. — Робіть усе, що вважаєте за потрібне.

Бад продовжив:

— Може, їм не хочеться сидіти в будинку з таким величезним птахом, як Джої. Ти про це не думала, Олло?

— Ви не проти? — запитала в нас Олла. — Можна, Джої зайде? Щось із ним сьогодні не так. І з малим теж, по-моєму. Він звик, що Джої заходить увечері й вони граються перед сном. А це вони обидва щось не можуть заспокоїтися.

— Не питайте в нас, — сказала Френ. — Я не проти, нехай заходить. Я ніколи не була так близько до павича. Але я не проти.

Вона глянула на мене. Я зрозумів, що треба щось сказати.

— Та де ж ми проти? — подав я голос. — Впускайте.

Я взяв свою склянку й допив молоко.

Бад підвівся з крісла. Підійшов до дверей і відчинив їх. Увімкнув освітлення на подвір’ї.

— А як звати малого? — поцікавилася Френ.

— Гарольд, — сказала Олла. Вона дала Гарольдові ще трохи батата зі своєї тарілки. — Він розумненький у нас. Усе на льоту схоплює. І завжди розуміє, що йому кажуть. Правда, Гарольде? Почекай, коли у вас своя дитина буде, Френ. Тоді побачиш.

Френ мовчки подивилася на неї. Ми почули, як вхідні двері відчинилися і зачинилися.

— Розумний, ще й який, — сказав Бад, повертаючись на кухню. — В Оллиного батька вдався. Ото була голова.

Я подивився Бадові за спину й побачив, що павич ходить по вітальні й повертає голову і так, і сяк, наче дзеркальце. Він обтрусився — пролунав такий звук, ніби в сусідній кімнаті тасували колоду карт. Птах ступив крок уперед. Потім іще крок.

— Можна мені потримати малого? — запитала Френ. Прозвучало, начебто Олла зробить їй велику послугу, якщо дозволить.

Олла передала дитину над столом.

Френ спробувала всадити дитину в себе на колінах. Але малий скривився і закректав.

— Гарольде, — сказала Френ.

Олла спостерігала за Френ із дитиною. Жінка сказала:

— Коли Гарольдовому дідусеві було шістнадцять років, він задумав прочитати енциклопедію від А до Я. І прочитав. Закінчив у двадцять. Незадовго до того, як познайомився з моєю мамою.

— А де він зараз? — запитав я. — Чим займається?

Цікаво було, як склалася доля людини, що ставила собі таку мету.

— Він помер, — сказала Олла. Вона спостерігала за Френ, у якої дитина вже лежала на спині впоперек колін. Френ полоскотала малого під одним із підборідь і почала сюсюкати.

— Рубав ліс, — сказав Бад. — І на нього впало дерево.

— Мама отримала за нього страховку, — сказала Олла. — Але вже все витратила. Бад щомісяця надсилає їй гроші.

— Небагато, — сказав Бад. — У нас самих багато нема. Та це ж Оллина мама.

Тимчасом павич набрався сміливості й почав поволі, похитуючись і підскакуючи, просуватися на кухню. Голову він тримав рівно, але під кутом, червоні очі були прикуті до нас. Чубчик маленьким пучком стирчав на кілька сантиметрів угору, з хвоста здіймалося розкішне пір’я. Павич зупинився за кілька футів від стола й оглянув нас.

— Недарма їх називають райськими птахами, — сказав Бад.

Френ навіть голови не підняла. Всю свою увагу вона приділяла дитині. Вони почали грати в ладусі, малому подобалося. Принаймні він трохи заспокоївся.

Френ підняла його і щось прошепотіла на вухо.

— Тільки нікому не розповідай, — сказала вона, — що я тобі говорила.

Малий дивився на неї своїми лупатими беньками. Потім простягнув руку і згріб у долоньку пасмо білявого волосся. Павич підійшов ближче до стола. Ніхто не сказав ані слова. Сиділи як сиділи. Маленький Гарольд побачив павича. Він відпустив волосся Френ і встав у неї на колінах. Своїми жирними пальчиками показав на птаха. А потім знову застрибав і завищав.