Було трохи за шосту. Маєрс не спав, відколи сів на поїзд у Мілані вчора об одинадцятій вечора. Коли поїзд рушив з Мілана, він зрадів, що сам у купе. Він не вимикав світло і переглядав путівники. Добре було би перечитати про ті місця, які він відвідав, щось зарання. Він відкрив для себе купу всього, що варто було побачити і зробити. Шкода, що певні речі про цю країну він дізнався тільки тепер, залишаючи Італію після свого першого і, безперечно, останнього візиту.
Він сховав путівники у валізу, поклав її нагору і зняв пальто, щоби вкритися ним замість ковдри. Вимкнув світло і сидів сам у темному купе, заплющивши очі, намагаючись заснути.
Йому здавалося, що вже минуло чимало часу і він от-от засне, аж раптом поїзд пригальмував. Вони зупинилися на невеличкій станції поблизу Базеля. У купе зайшов чоловік середнього віку, в темному костюмі та капелюсі.
Чоловік щось сказав незрозумілою Маєрсу мовою і закинув свою шкіряну сумку нагору. Він сів з іншого боку купе, розправив плечі та прикрив очі капелюхом.
Перш ніж поїзд рушив із місця, чоловік устиг задрімати й уже тихенько похропував. Маєрс йому заздрив. За кілька хвилин швейцарський інспектор відчинив двері їхнього купе й увімкнув світло. Англійською та якоюсь іншою мовою — німецькою, припустив Маєрс — чиновник попросив показати паспорти. Чоловік у купе з Маєрсом надягнув на голову капелюха, прокліпався і поліз до кишені пальта.
Чиновник перевірив паспорт, уважно огледів пасажира й повернув йому документ. Маєрс дав йому свій паспорт. Інспектор прочитав дані, глянув на фотографію, а потім на Маєрса, кивнув і віддав паспорт.
Виходячи з купе, він вимкнув світло. Чоловік навпроти Маєрса натягнув капелюха на очі й випростав ноги. Маєрс подумав, що сусід знову засне, і знову відчув заздрість.
Відтоді Маєрс уже не спав, він думав про зустріч із сином, до якої залишилося кілька годин. Як він діятиме, побачивши хлопчика на вокзалі? Може, обійняти його? Якось дивно було б. Чи просто протягнути руку й усміхнутися, ніби цих восьми років і не було, поплескати сина по плечу?
Можливо, хлопець скаже кілька слів — радий тебе бачити, як доїхав? І Маєрс щось відповість. Тільки він і гадки не мав, що казати.
Повз купе пройшов французький contrôleur[1]. Він зазирнув до них, глянув на Маєрса і на чоловіка, що спав навпроти.
Цей самий contrôleur уже пробивав їхні квитки, тому Маєрс відвернувся й далі спокійно визирав у вікно. Будинків за вікном ставало більше. Але тепер уже без стін, і самі будинки були меншими, ближчими один до одного.
Маєрс був упевненим, що незабаром побачить французьке село. Надворі розвиднялося. Потяг загудів і поїхав через переправу, перед якою стояв опущений шлагбаум. Чоловік побачив молоду жінку з коротким волоссям, одягнену у светр, вона стояла з велосипедом і спостерігала, як вагони пролітають повз.
«Як твоя мати? — сказав би він хлопцеві, коли вони відійдуть від вокзалу. — Що від неї чути?» На мить Маєрсові прийшла в голову дика думка, що вона могла вже померти. Але потім він зрозумів, що цього не може бути, адже він дізнався би — так чи інакше, він знав би. Маєрс розумів: більше таких роздумів він не витримає. Він застебнув верхній ґудзик на сорочці й поправив краватку. Поклав пальто поруч на сидіння. Зашнурував черевики, підвівся, переступив через ноги свого сусіда, який досі спав. І вийшов із купе.
Маєрсу доводилося розставляти руки і спиратися на вікна, щоби втриматися на ногах, рухаючись коридором у кінець вагона. Він зачинив за собою двері маленького туалету і замкнувся. Відкрутив воду, вмився. Потяг увійшов у поворот, не знижуючи швидкості, — для рівноваги Маєрс ухопився за раковину.
Лист від хлопця надійшов пару місяців тому. Лист був коротким. Він писав, що останній рік живе у Франції, навчається в університеті Страсбурга. Жодної інформації про те, що змусило його переїхати у Францію і що він робив усі ці роки. Маєрса не здивувало, що в листі сина жодним словом не згадано про матір — що вона, як вона, де вона. Та хлопець несподівано завершив листа фразою: «З любов’ю», і над цим Маєрс міркував доволі довго. Зрештою він написав відповідь. Добре все обдумавши, Маєрс написав, що давно збирався у невелику подорож до Європи. Чи хотів би хлопець зустріти його на вокзалі у Страсбурзі?
Він підписав свій лист: «З любов’ю, тато». Отримавши згоду від хлопця, він усе спланував. Його вразило, що насправді нікого, крім свого секретаря та кількох колег, не було потреби попереджати про від’їзд. У нього назбиралося шість тижнів відпустки в інженерній фірмі, й увесь цей час він вирішив витратити на поїздку. Він був радий, що так учинив, хоча зараз уже не мав наміру витрачати весь час у Європі.