Павич хутко обійшов стіл і підійшов до малого. Притулився шиєю йому до ніг, засунув дзьоб під сорочечку й потрусив головою. Малий розсміявся і засовав ногами. Перевернувшись на спину, він сповз із колін Френ на підлогу. Павич продовжував тулитися до малого, ніби це була гра. Френ притисла Гарольда до своїх ніг, аби він не вирвався.

— Аж не віриться, — сказала вона.

— Із глузду з’їхав цей павич, чесне слово, — сказав Бад. — Забув, що він птах, а не собака… Біда.

Олла всміхнулась і знову показала зуби. Вона озирнулася на Бада. Бад відсунув стілець від стола і кивнув.

Малий був потворним. Але, наскільки розумію, для Бада з Оллою це було не так важливо. А якщо й було, то, можливо, вони міркували так: «Ну і нехай воно гидке. Та це наша дитина. І це лише такий етап. Скоро буде інший етап. Завжди є якийсь наступний етап. Із часом усе буде добре, коли всі етапи нарешті будуть пройдені». Напевно, щось таке вони собі думали. Бад підхопив малого й почав підкидати над головою, поки Гарольд не закричав. Павич, нашорошившись, уважно за ними спостерігав.

Френ знову похитала головою. Розгладила сукню, де сиділа дитина. Олла взяла виделку й почала длубати квасолю у себе в тарілці. Бад перекинув дитину на стегно і сказав:

— Є ще пиріг і кава.

Той вечір у гостях у Бада й Олли був особливий. Я це знав. Того вечора я був задоволений майже всім у своєму житті. Я не міг дочекатися, коли вже опинюся наодинці з Френ, щоби поділитися з нею власними відчуттями. Того вечора я загадав бажання. Там, за столом, я на хвилинку заплющив очі і сконцентрувався. Я загадав, аби цей вечір ніколи не забувався. І бажання моє здійснилося.

На лихо для мене. Але, звісно, тоді я про це не здогадувався.

— Чого задумався, Джеку? — запитав у мене Бад.

— Просто так, — відповів я. І всміхнувся.

— Розказуй, — підбивала Олла.

Я всміхнувся ширше і похитав головою.

Коли ми вночі повернулися додому від Бада з Оллою і залізли під ковдру, Френ сказала:

— Коханий, наповни мене своїм сім’ям!

Я почув ці слова, і мене пробрало аж до кінчиків пальців — я заревів і не стримувався.

Уже потім, коли в нас усе змінилося, народилася дитина, все таке інше, Френ згадувала той вечір у Бада як початок змін. Але вона помилялася.

Зміни прийшли пізніше — і нам здавалося, що такі речі мали би траплятися з іншими людьми, що це не те, що може статися з нами.

— Кляте сімейство зі своєю гидкою дитиною, — тепер іноді каже Френ просто так, коли ми ввечері дивимося телевізор. — І та пташка смердюча. Господи, на чорта вона їм здалася! — каже Френ. Вона часто каже щось подібне, хоча відтоді жодного разу не бачила Бада й Оллу.

Френ уже не працює в кондитерці, й волосся давно постригла. Розтовстіла. Ми це не обговорюємо. А що казати?

Я все ще бачуся з Бадом на заводі. Разом працюємо, разом обідаємо зі своїми лоточками. Коли я питаю, він розповідає мені про Оллу та Гарольда. А Джої вже все. Вилетів якось до себе на дерево, і кінець. Назад не злетів.

— Від старості, мабуть, — каже Бад. — А потім сови постаралися, — Бад знизує плечима. Жує свій бутерброд і розказує, як Гарольд виросте півзахисником. — Ти б його бачив, — каже Бад. Я киваю. Ми з ним досі друзі. Тут нічого не змінилося. Але я обережніше ставлюся до того, що йому кажу. Я знаю, що він це відчуває і хоче, щоб усе було як раніше. Я б і сам хотів.

Раз у сто років він запитує про мою сім’ю. Я йому відповідаю, що все добре.

— Усе добре, — кажу. Ховаю свій обід і дістаю цигарки. Бад киває й далі п’є свою каву.

А взагалі-то у мене шибеник росте. Та я ні з ким про це не говорю. Навіть із його матір’ю. Особливо з його матір’ю. Ми взагалі говоримо рідше й рідше. Здебільшого просто дивимося телевізор. Але я не забув той вечір. Я пригадую, як павич високо піднімав свої сірі лапи й поволі ходив навколо стола. А потім мій друг і його дружина попрощалися з нами на ґанку. Олла дала Френ із собою кілька павичевих пір’їн. Пам’ятаю, ми всі перетисли одне одному руки, пообіймалися, сказали щось на прощання. У машині, коли ми від’їжджали, Френ притулилася до мене. Вона поклала руку мені на ногу. Отак ми і їхали додому від мого друга.

Того літа Вес зняв будинок на північ від Еврики у колишнього алкоголіка на ім’я Шеф. Потім подзвонив мені й попросив, щоб я все кинула і переїхала жити до нього. Сказав, що зав’язав. Знаю я ці зав’язки. Та про відмову він і чути не хотів. Зателефонував знову й каже: