— Едно, тут із вікна видно океан. І в повітрі вчувається запах солі.

Я слухала, як він говорить. Язик не заплітався. Сказала, що подумаю. Подумала. За тиждень він знову зателефонував і питає:

— Ти приїдеш?

Я відповіла, що досі думаю. Він каже:

— Почнемо все спочатку.

А я:

— Якщо приїду, то хочу, щоб ти для мене дещо зробив.

— Без проблем, — відповів Вес.

— Хочу, щоб ти спробував стати Весом, якого я знала. Старим Весом. Весом, за якого я вийшла заміж, — Вес заплакав, і я подумала, що це хороший знак. І сказала: — Добре, приїду.

Вес недавно пішов від своєї подруги, чи то вона його кинула — не знаю, мені було однаково. Коли я вирішила поїхати, мені теж довелося попрощатися зі своїм другом. Мій друг казав: «Ти робиш помилку». Він казав:

— Не вчиняй так зі мною. Як же ми? — казав.

Я відповіла:

— Я маю зробити це заради Веса. Він намагається кинути. Ти ж пам’ятаєш, як це.

— Пам’ятаю, — казав мій друг, — але не хочу, щоб ти їхала.

— Це лише на літо. А тоді буде видно. Я повернуся, — казала я.

А він:

— Як же я? Заради мене нічого не треба робити? Не вертайся.

Того літа ми пили каву, лимонад і фруктові соки. Ціле літо тільки це й пили. Мені хотілося, щоб це літо не закінчувалося. Я не дурна, все чудово розуміла, та на другий місяць із Весом у будинку Шефа знову надягла обручку. Два роки її не носила. Відколи Вес напився і викинув свою у персиковий сад.

У Веса було трохи грошей, тож я могла не працювати. Виявилося, що Шеф здавав будинок майже задарма. У нас не було телефону. Ми платили за газ і світло та купували акційні продукти у «Сейфвей». Якось у неділю вдень Вес пішов по оприскувач, а приніс дещо мені. Приніс оберемок ромашок і солом’яного капелюшка. У вівторок увечері ми ходили в кіно. В інші дні Вес ходив на свої «сухі збори», як він їх називав. Шеф забирав його від дверей і привозив назад. Іноді ми з Весом їздили ловити форель у прісноводну лагуну неподалік. Рибалили з берега і за цілий день могли зловити лише кілька рибинок.

— Годиться, — казала я і вдома смажила їх на вечерю. Бувало, знімала капелюха і засинала на ковдрі біля вудки. Останнє, що було перед очима, — це хмари, вони пливли над головою в бік центральної долини. Вночі Вес обіймав мене і питав, чи я досі його дівчина.

Діти трималися від нас осторонь. Шеріл жила з кимось на фермі в Орегоні. Доглядала за стадом козлів і продавала молоко. Тримала бджіл, продавала мед у банках. У неї було власне життя, я не ображалася. Так чи інакше, їй було байдуже, чим ми з її татом займалися, доки не втягували в це її. Боббі був у Вашингтоні, працював на заготівлі сіна. Після сінокосу планував працювати на яблуках. У нього була дівчина, тож він намагався економити. Я надсилала йому листи й завжди підписувала: «Міцно тебе люблю».

Якось Вес рвав бур’ян у дворі, як до будинку під’їхав Шеф. Я мила посуд. Підняла очі й побачила, що Шефова машина пригальмувала біля нас. Було видно машину, під’їзну дорогу й шосе, а за шосе — дюни й океан. Над водою нависали хмари. Шеф вийшов із машини та підтягнув штани. Я зрозуміла, що щось трапилося.

Вес кинув роботу й випростався. Він був у рукавичках і панамці. Зняв панамку, витер долонею обличчя. Шеф підійшов і однією рукою обійняв Веса за плечі. Вес зняв рукавичку. Я стала біля дверей. Мені було чути, як Шеф казав Весу, що йому дуже шкода, та він мусить попросити нас виїхати до кінця місяця. Вес зняв іншу рукавичку:

— А що трапилося, Шефе?

Шеф розказав, що його доньці Лінді, яку Вес у свої алкогольні часи називав Жирною Ліндою, ніде жити, тож вона житиме тут. Шеф розповів Весу, що чоловік Лінди кілька тижнів тому сів у свій рибальський човен і відтоді його ніхто не бачив.

— Це моя кровиночка, — казав Весові Шеф. — Вона лишилася без чоловіка. Дитина лишилася без батька. А я можу допомогти. Я радий, що можу чимось допомогти, — казав Шеф. — Мені шкода, Весе, але вам доведеться шукати інше житло.

Шеф знову обійняв Веса, підтягнув штани, сів у свою велику машину й поїхав.

Вес увійшов у будинок. Кинув панамку й рукавички на килим, сів у крісло. «Шефове крісло», — подумалося мені. Навіть килим Шефовий. Вес зблід. Я налила нам кави і дала йому чашку.

— Усе гаразд, — сказала я. — Не хвилюйся, Весе.

Я сіла зі своєю кавою на Шефовий диван.

— Тепер Жирна Лінда житиме тут замість нас, — промовив Вес.

Він тримав чашку, але не пив із неї.

— Не накручуй себе, Весе, — казала я.

— А чоловік її знайдеться десь у Кетчикані, — продовжував Вес. — Узяв і кинув їх. Але хіба він винен?