Відвівши погляд сонцесяйний вбік,

Коли любов десь дінеться незримо,

В байдужий спокій втілившись навік; –

На чорний день той лиш одне врятує

Мене – зізнання у своїй вині;

Хай піднята рука відсалютує,

Що на твоїй законність стороні.

Мене залишить безліч є підстав,

То ж на любов твою не маю прав.

Яка важка ця подорож була,

Бо те, що ціллю я вважав своєю,

Явило, яка відстань пролягла

Між мною і коханою моєю.

Ледь плентався мій кінь, і хоч німу

Печаль мою не міг він зрозуміти,

Але інстинкт підказував йому,

Що вершнику нема куди спішити.

Він і острог не слухається вже,

Коли вдається до спонук розпука,

Зітха лиш тяжко й час від часу рже,

Ніж сталь йому, мені гостріш ця мука, –

Немов зітхання здатне розуміть:

Все більш нас розділяє кожна мить.

Готовий був я виправдать коня,

Що так повільно ніс мене від тебе.

Й куди спішить я мав би того дня?

Та зараз, як вертатись мені треба,

Й на мить одну затримки б я не зніс,

Бо і галоп мені уже повільний;

Я б підганяв, якби і вихор ніс

Мене до тебе, а не кінь свавільний.

Мої бажання кінь не дожене,

Бо це любов зробила їх такими,

Що обганяють кожну мить мене;

Мій кінь – лінива шкапа поряд з ними:

Як ледь бреде від тебе – я мовчу,

І проклинаю, як до тебе мчу.

Я – мов багач той, що, як зажадає,

Відкрить скарбницю може в кожну мить,

Але не часто скарб свій оглядає,

Щоб насолоди цим не притупить.

Тому-то й рідко так свята врочисті

Між присвятками, щоб згадать не раз;

І навіть у розкішному намисті

Не часто справжній трапиться алмаз.

Хай час тебе ховає, наче скриня

Наряди зберігає у собі –

Знов явишся мені, немов святиня,

Й нове щось я відкрию у тобі.

В твоїх чеснот промінні і я гріюсь:

Як вдвох – радію, як один – надіюсь.

З якої ти був виліплений глини,

Що у мільйонах тіней твоя тінь?

В той час, як інші мають лиш по тіні –

Даруєш власну кожному з створінь.

Уявимо Адоніса – у ньому

Ти втілений, він – копія твоя;

В Єлені, що взірець краси у всьому,

В зразках античних – магія твоя.

Згадаймо весну юну й щедру осінь:

Одна – лише краси твоєї тінь,

А інша – лиш дари твої приносить;

Обох зігріла їх твоя теплінь.

У всьому ти – довершеність сама,

І тільки в серці вірності нема.

О, в скільки раз красиве ще гарніше,

Як правда йому дасть вбрання нове,

Й прекрасна роза нам іще миліша

За аромат п’янкий, що в ній живе.

Червиві квіти той же колір мають,

Що й рози ніжні, і колючки ті ж,

Й однаково пелюстки розкривають

Назустріч сонцю, під дощу капіж.

Та їх краса фальшива, не радіють

Цвітінню їх і не відчують втрат,

Коли зів’януть. Справжні ж – обнадіють,

У спомини свій вливши аромат.

Так і з тобою, радосте моя:

Ввійде у вірш любов і юнь твоя.

Розкішний мармур, королівські вежі

Переживе цей мускулистий вірш,

І сяятимеш ти в його одежі

Запліснявілих каменів не згірш.

Хай смерч воєнний статуї повалить

І поруйнує вежі буревій –

Та час не знищить і вогонь не спалить

Відлитий в слово світлий образ твій.

Крізь смерть і розбрат, через дні і ночі

Проліг твій шлях. Бентежачи серця

Нащадків, сонцем ти сяйнеш їм в очі,

Аж поки світ цей не дійде кінця.

Й до Суду дня, що оживить твій прах,

Ти будеш в слові жити, в їх очах.

Спалахує по-новому любов.

Чи ж лезо це від голоду тупіше?

Сьогодні – ситий, але завтра знов

Сильніше дошкуляє, ще гостріше.

Так і любов: сьогодні напоїв

Її голодні очі до нестями;