Я задумалася, оцінюючи переваги та недоліки Будки.

Ось так усе почалося, і саме тому вже місяцем пізніше…

…я йшла колієм і декламувала:

Я, п’ятдесятирічна, трохи калічна Алка Бобильова, йду, прикульгую, колієм із Добратич на Будку, по розпечених літнім світилом шпалах, шкандибаю поміж двох нагрітих ним же рейок. Сьогодні я відчуваю, що час до мене приязний. Наш колій прокладений ще за царя – і має приблизно такий самий вигляд, приблизно так само використовується. Вранці та ввечері котиться по ньому дизель-поїзд сполученням Брест – Влодава (хоча до Влодави, яка опинулася на польському боці кордону, він давно не доходить, доходить тільки до Томашовки), а близько полудня електровоз протягає невеличкий вантажний потяжок. Доки Добратичі не набули на картах Білгеодезії позначку нежил., діти, які приїжджали до бабусь на канікули, обов’язково вибігали до колію помахати потягам – і машиністи обов’язково висвистували їм вітання навзаєм. На дрібний гравій колію напливають з лісу хвилі порослі молодих бар’яків, очитків, лугової гвоздики. Пахне смолою шпальною та бар’яковою, чебрецем, гарячим піском. Буває, я легко говорю віршами. Зараз саме така часина. І хоча говорити мені немає з ким, я розмовляю сама з собою, дурію, веселюся.

У целофановому пакеті, завернутому в полотняну торбину, що схована в маленьку торбочку, покладену в велику торбу, я несу з собою 20 тисяч доларів готівкою. Гешефти та гештальти. Саме стільки коштує Будка, яку ото сьогодні я собі купляю. Будка, любов моя. Перша нерухомість, яку набуваю я в свої п’ятдесят для себе, – саме я, саме для себе; бо раніше або я набувала для когось, або для мене хтось.

Так чи так, зерня повідомлення Зорі-над-Бугом впало на плідний ґрунт.

«Будка» – це місцева жаргонна назва оселі біля залізниці. Виникла вона з давнього польського бюрократичного терміна: за Польщею «будками клейовими» називали типове службове житло для сімей залізничників – будинки, що стояли безпосередньо біля колії. Одна така «будка колейова» – наша – неподалік Добратичей, на сімнадцятому кілометрі залізниці Брест – Влодава. Ми називали її просто Будкою. Кам’яний, побілений дім на дві квартири, з господарськими будівлями у вигляді клуні та обори, з лавками біля дому та старим садом, де яблуні більше подібні на дуби, з флігелем, у якому зберігався різний залізничний інвентар.

У часи мого дитинства тут жила «колійова» Жоська та її діти – Тоня та Тарас. Ми з Влянкою бігали до них щодня, щодня ж Тарас і Тоня прибігали до нас. Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будці вперше в житті, в сім років, я покоштувала горілку, яка за тридцять років по тому довела мене до алкоголізму… Тарас тут одного разу врятував мені життя, оборонивши від Мухтара. Сліди зубів цього вовкодава досі в мене на шкурі м’якого, говорячи інтелігентно, місця… Після сім’я їхня кудись з’їхала… Де віте13 тепер, Тарас і Тоня?

Хоча цю Будку побудували поляки під час санації, але чула я, що й за царським часом, і навіть раніше, тут стояла хата, де одвіку жила якась сім’я, вроді би якоїсь Наталки Чорної-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.

А взагалі це місце здавна називалося Лисячий Хвіст.

Хвіст, хвіст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з інших часів; із часів, коли дощ імжив над невеличкім полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою їхав-цокав кінний загін; з часів, коли старі люди були завжди розумніші за молодих; із минулого, яке ми стратили – у всіх сенсах цього слова; відрубали йому голову, підрубали лисові його хвоста. «Миколо, ти відаїш, як кляті москалі на хвіст кажуть? – Ні, а як? – Хво-о-ост».

Н-да уж. А я ще пам’ятаю непідрубані ті часи.