Двір зарослий свіжими густими калачиками (не стрималася, зірвала кілька плодиків, кинула до рота). Біля флігелю – зарості срібного полину, за ним, ближчій до поля – білуваті сторчики19 лободи. Яблуко-зав’язок відірвалося від гілки, легко стукнуло по землі. З гуляк20 старих яблунь у дворі падали прозорі краплі. Будинок, вибілений, кам’яний, напружився і стояв мовчки, тихий. Чекав переміни своєї долі. Далеко, за лісом, ішло сонце, і перламутрове гніздо позосталих дощових хмар розсовувалося перед ним. Ближче, в кущах, щебетало дрібне птаство. «А я! А що я! – пролунав раптом гортанний нещасний голос, і я здригнулася. – А я бідна! А я бідна!» Це була туркавка21 в кроні яблуні. Вона шумно змахнула крилами і злетіла з гуляки.
«А я! А що!» – почулося вже здалеку, і я повернулася за голосом пташиним.
Навколо було тихо і пусто. Навіть машини не шуміли на недалекому шосі. Трошки парило; випарювалися краплі води; у тонкій тій парі, у ледь видному тумані на далекому краю луговини я побачила жінку. Силует її. Дивний трохи силует; щось було в поставі таке, що одразу ставало зрозумілим: це не дачниця з недалеких дач і не селянка з Прилука чи Страдча. Якась пташка над нею в’ється, поблискує оперенням, чи то якесь срібне марево над її головою? Жінка начебто плила у вологому повітрі. У синьо-зеленій сукні з довгою спідницею, яка, здавалося, розвивалася по лузі. Здається, вона щось шукала на землі. Час від часу пригиналася і, здається, щось підбирала і клала в кошик, який висів у неї на лікті. Раптом вона зупинилася, повернула голову і нисе стала вдивлятися в мій бік. Хоча що можна було розглянути на такій відстані? Щось дивне було в ній… Але що? За хвилину вона повернулася й відплила в даль.
Я, в свою чергу, зайшла до хати.
У будинку було сировато, ніжні плями синьої цвілі делікатно повзли від плінтусів уверх. Сто разів фарбовані дошки підлоги ходили під ногами і скрипіли. Скільки невідомих та відомих мені людей ходило тут, по рипучих дошках, за майже 100 років! Тут було де розвернутися з ремонтом, і я вже з нетерпінням на нього чекала. Ці дві ізольовані квартирі я перепланую, проб’ю стіну поміж ними, обов’язково – зроблю водопостачання (вже домовилася, хто зробить скважину) та каналізацію, влаштую велике приміщення з двома виходами – щоб все по фен-шуй… Смакувала наперед це! Буду переїжджати як хутчій, і – за роботу.
Але переселення моє на Будку сталося зовсім не так, як мені мріялося і планувалося. Я чекала цього дня з радістю. Перш ніж перевести туди речі зі своєї кімнати в дому в Добратичах, я відремонтувала велику веранду, яка виходила на південь і захід, до колію. Там була електрична плитка, там я планувала поставити поки що деякі меблі – ліжко, диван, стіл, холодильник, тут я планувала жити, керувати ремонтними роботами, милуватися обріями, слухати бій дощових крапель по шиферній стрісі та – головне – поки робочі будуть усе доводити до ладу за моїми задумами, писатиму роман. Мені так і бачився день переїзду: ось я завожу в цю, вперше за життя придбану саме мною і саме для себе нерухомість, своє добро, ось виходять геть вантажники, ось я виходжу на ґанок, запалюю сигарету, вдихаю дим, особливо пахучий в чистому повітрі, потім ставлю каву – чомусь здавалося, що це буде прохолодний ранок, – потім сідаю за комп, зосереджуюся, і такі важливі слова, упаковані в захопливі сюжети, починають кластися на сторінку на екрані комп’ютера…
Я за собою не раз помічала: якщо якась майбутня подія бачиться подумки дуже чітко, то ніколи вона не буде такою, якою бачиться. Завжди щось трапиться, щось перешкодить. Я навіть намагаюся стримувати себе, коли мрію про щось: стоп, стоп, досить, а то так не вийде! Перевірено не раз.
На жаль, щасливий переїзд на Будку прокручувався перед моїм внутрішнім зором занадто карбовано…
Коли вантажники закінчили свою справу і поїхали, я, як і планувала, вийшла на поріг. І таки закурила. І тут звідкілясь долинуло нявкання. «От кажуть, що на новосілля треба кота вперед запускати. Мабуть, зараз обзаведуся кіцісем22», – подумала, усміхнувшись.